Украiнсько-французькi звязки в особах, подiях та легендах

він не міг і став самотужки вивчати танець. Напружена

самостійна робота перед дзеркалом продовжувалася

п'ятнадцять місяців, протягом яких він прирік себе на

суворий аскетизм. У студії знаходився по п'ять-шість

годин щодня. Інколи у нього виникав сумнів, коли зда-

валося, що нічого не вийде. Наставала депресія, і він

був близький до нервового виснаження. Не захворів

тільки завдяки величезній силі волі, яка надавала не-

вичерпну енергію для продовження роботи.

Це був дуже важливий період в його житті, він став

не тільки танцюристом, але й інтелектуально розви-

неною людиною. У цей час Лифар багато читав, роз-

мірковував, займався музикою, цілими вечорами грав

на роялі. Він багато що зрозумів, прочитавши усі твори

О.С. Пушкіна, музика віршів якого заворожувала його.

Пушкін для нього став учителем життя, з Пушкіним

йому стало легше жити. Пізніше Лифар писав: «Пуш-

кін був і назавжди залишиться моєю радістю, соняч-

ним променем у моєму житті. Як тепло материнської

ласки, він дорогий і близький моєму серцю. Він зігрівав

мене, вгамовуючи мою духовну спрагу». Тоді ж сфор-

мувалися і музичні смаки Лифаря. Він зрозумів, що

душею музики, як і душею поезії і танцю, є ритм. Його

богом став Моцарт, улюбленими композиторами були

Шопен і Ваґнер. Період самостійної роботи завершив-

468

ся становленням особистості Лифаря, і він був готовий

увійти у велике життя.

Одного осіннього дня 1922 року Ніжинська надісла-

ла до Києва своїм учням телеграму, в якій повідомля-

ла, що С.П. Дягілєву для поповнення його «Російського

балету» потрібно п'ять її кращих учнів. Серед зазна-

чених прізвищ Лифаря не було. Учні Ніжинської зі-

бралися на нараду, на яку не прийшов один із зазна-

чених у телеграмі. У Париж повідомили, що замість

нього приїде Лифар.

Лифар став готуватися до переходу через кордон,

який пильно охоронявся. Родина всіляко сприяла пла-

ну втечі від злиденності радянського життя. Перша

спроба переходу радянсько-польського кордону у ніч

з 25 на 26 жовтня 1922 року закінчилася затриманням

Лифаря. Але він утік з-під арешту і після небезпечних

пригод повернувся до Києва. Друга спроба була успіш-

ною. У ніч з 5 на 6 грудня 1922 року він у районі мі-

ста Рівне перетнув кордон і помандрував до Варшави.

У Польщі Лифар був людиною без прав, документів і

грошей. Приходилося ховатися від поліції та голоду-

вати. Одержавши від Дягілєва аванс і виклопотавши

паспорт, Лифар 13 січня 1923 року приїхав до Пари-

жа. Почався новий, закордонний, період життя.

«Російський балет», в якому став працювати Лифар,

був створений у 1911 році російським театральним ді-

ячем та пропагандистом російського мистецтва за

кордоном Сергієм Павловичем Дягілєвим (1872-1929).

У 1920-х роках він втратив національний характер і

став явищем західноєвропейської культури. Зі смертю

Дягілєва у 1929 році балет припинив своє існування.

469

Дві важкі втечі з Києва підірвали здоров'я Лифаря

та знесилили його. Йому важко було пристосуватися

до нового життя, він почував себе самотнім. Від самот-

ності рятувала праця. Він працював не тільки на ре-

петиціях, але й вечорами на монте-карловському молу

в Монако та вночі на асфальті перед готелем у Па-

рижі, не помічаючи, як минає час. На його працю не-

вдовзі звернув увагу Дягілєв, і у квітні 1923 року Ли-

фар уперше виступив у кордебалеті в сценах із балету

«Спляча красуня».

Від постійного недосипання та напруженої пра-

ці Лифар став втрачати сили, у нього часто паморо-

чилася голова, пливли кола перед очима, але він про-

довжував вперто працювати та вчитися. Оволодіння

технікою танцю принесло йому не тільки велику ра-

дість, але й велику гіркоту від недоброзичливого та за-

здрісного ставлення трупи до його успіхів. 30 листопа-

да 1923 року він записав у щоденнику: «Чим краще я

танцюю, чим більше я вчуся та працюю, чим більших

досягаю успіхів, тим гірше починають ставитися до

мене. Тяжко на душі. А може зовсім кинути балет?»

Але ніякі життєві неприємності та тимчасова незадо-

воленість життям не зламали бажання стати великим,

справжнім танцюристом. І в цьому прагненні його мо-

рально підтримував Дягілєв, похвали якого ще більше

спонукали Лифаря прагнути до досконалості.

У червні 1924 року Дягілєв послав його вчитися до

італійського балетмейстера і видатного педагога кла-

сичного танцю Енріко Чекетті (1850-1928). У Чекетті

Лифар працював по три години щодня. Це були дуже

важкі уроки, і він спочатку падав від утоми. Лифар

470

став улюбленим учнем славетного професора, і через

два роки старий вчитель віддав йому в Мілані разом

з атестатом свої багаторічні записи та збірник музич-

них уривків, котрі вважав кращими для танцюваль-

них вправ.

Дягілєв спонукав Лифаря постійно займатися ху-

дожньою самоосвітою, і він не гаяв марно часу — відві-

дував музеї та картинні галереї Франції, Італії, Німеч-

чини, вивчав творчість великих художників, прочитав

багато книг із тогочасної російської літератури, ходив

на концерти.

У 1924 році Лифар став солістом «Російського ба-

лету» Дягілєва і зробив перші хореографічні спроби.

З 1925 року до нього перейшов увесь класичний репер-

туар. У 1926 році він став робити дванадцять піруетів і

по три тури в повітрі, його партнерами стали славнозвіс-

ні балерини Т.П. Карсавіна (1885-1978) і О.О. Спесівцева

(1895-1991). І.Ф. Стравінський (1882-1971) написав для

Лифаря балет із грецької міфології «Аполлон Мусагет».

Балет був поставлений у 1928 році, головну роль з вели-

чезним успіхом виконав Лифар. Після прем'єри Стра-

вінський подарував Лифарю клавір балету з написом:

«Чудовому Аполлону Серьожі Лифарю з любов'ю від

автора», а Дягілєв підніс йому Золоту ліру. У 1929 році

Лифар став хореографом. Перші його постановки бале-

тів «Renard» Стравінського та «Блудний син» С.С. Про-

коф'єва (1891-1953) тріумфально пройшли в Парижі.

1929 року у Венеції помер наставник і друг Лифа-

ря Сергій Павлович Дягілєв. Його велика колекція ра-

ритетних книг, документів, картин та інших художніх

цінностей перейшла до Лифаря.

471

З кінця 1929 року Лифар став провідним танцівни-

ком, а потім у 1930-1944 роках — головним балетмейсте-

ром паризької «Ґранд-Опера»248, заснованій 1669 року.

Лифаря стали звати по-французьки — Сержем. Під час

Другої світової війни, коли Париж був захоплений гіт-

лерівцями, німецька окупаційна влада намагалася за-

лучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від

цього і залишився вірним Франції, яка стала йому дру-

гою батьківщиною. Він рішуче відмовив Ґеббельсу в пе-

редачі із зібрання «Ґранд-Опера» портрета знаменито-

го німецького композитора Р.Ваґнера (1813-1883) пензля

французького живописця О.Ренуара (1841-1919), який

мали намір подарувати Гітлеру, заявивши, що картина

належить Франції і видачі не підлягає. У книжці «Моя

зарубіжна Пушкініана» він писав: «У роки Другої світо-

вої війни моя громадська діяльність головним чином була

спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимча-

совими окупантами Франції, паризької Опери — фран-

цузького національного надбання, музею та бібліотеки

шведського магната Rolf de Mare, Російської консервато-

рії імені Рахманінова, російських балетних шкіл і, нареш-

ті, моєї особистої російської бібліотеки і колекцій». Однак

пішли чутки, що Лифар співпрацював із німцями та при-