Хлiб iз хрящами
Хлiб iз хрящами читать книгу онлайн
Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. 'Радіо Живих Мерців' веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині. 'Хліб із хрящами' – це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості. Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат?
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Тікайте... Раптом вам... пощастить, — сказав отець Дмитро і рушив назустріч мерцям.
— Ну шо за гамно, я гребу! Даня! Ноги, Даня, ноги!
Музиканти побігли просто через цвинтар назустріч гуркоту,
світлу й кулям. Але не здолали й ста метрів, як побачили бронетранспортер, що насувався з-за пагорба; за ним — кардіограма солдатських шоломів.
Даня раптом десь зник, наче крізь землю провалився. Власне, так воно й було. Коли чиясь рука схопила його за гомілку, при самій стопі, й потягнула вниз, Жека навіть не зміг закричати. Він відчував тепло, що поширювалось від живота униз; помийне відро каламуті вихлюпнулося в його свідомості, залило очі.
Щось засичало під ногою:
— С-с-с-с-с-сюди! Д-давай!
Даня випадково провалився у цю розриту могилу й тепер намагався затягнути туди свого друга. Жека бачив, як вогнемет, встановлений на БТРі, розвернувся в його бік, гойднувся, наче хотів привітатися. Джіперс Кріперс з'їхав у могилу, ^подерши мокрі штани об уламок домовини, прикиданий землею.
Він звалився, збивши Даню з ніг, і завмер напівсидячи, впершись колінами в його груди; могила все ж таки була тіснувата для двох.
— Г-голову сховай! — крикнув Інферно, і це була дуже своєчасна порада.
Останнє, що побачив Жека, перш ніж заритися носом у землю, — отця Дмитра, оточеного мертвяками; клацнула чека.
Вибух накрив їх грудками землі та нечистот; шматки тіл розліталися над цвинтарем, наче клапті обвугленого паперу.
Джіперс Кріперс визирнув з укриття. Мертвяки, розкидані ударною хвилею, піднімалися, й пекельне віяло ширилося; дехто з них, уражений напалмом, горів яскравіше, ніж святковий торт довгожителя, і це додавало трупам голодної люті.
Солдати припинили наступ, здивовані такою нечуваною витривалістю противника; вони надто пізно зрозуміли, що на цьому полі бою навіть глуха оборона — заняття сумнівне.
— Даня, нам треба до своїх, швидше, побігли! — Жека видряпався з могили, скориставшись плечем товариша, як сходинкою. — Нас тут пожруть, я гребу, давай за мною!
Даня навіть не поворухнувся.
— Не стріляй! Свої! — Жека біг назустріч найближчому прожектору. — Я живий!
Автоматна черга висловила з цього приводу зовсім іншу думку. В таких дискусіях істина завжди належить автомату.
Від стрілянини в Дані розколювався череп. Тепер людський крик долинав не тільки з села, а й з іншого боку "лінії фронту". Постріли змішувались із хрускотом і чваканням, а вибухи, гуркіт моторів і шипіння напалму вже не могли заглушити вересків, стогонів і прокльонів, які нашаровувались, але не змішувались, як у "Наполеоні". Сивий чоловік у воротах охопленого полум'ям заводу схрестив руки на грудях; над ним виблискував, прикрашений різнокольоровою гірляндою, логотип торгової марки "Кремінь".
Даня причаївся на дні могили, затих. Його добряче прикидало землею. Час од часу над ним пробігали живі мерці; земля й сніг сипалися згори разом із крихкою надією, що його не помітять. По-своєму тут було навіть затишно. Тільки в задницю щось кололо. Даня обережно посунувся; колоти перестало, але земля в нього між ногами заворушилась.
Coda
Холод, запах солярки, сморід, вибухи та різкий металевий скрегіт, грім і двигтіння землі. Так, і від чого ж я отямився? Щось над головою руйнується, падає.
Просто мені в обличчя шкіриться гниляк. Подвійний гниляк. Такий мертвий і такий веселий. Моє коліно опинилося на його стегнах. І навіть встигло прилипнути. Халепа. Ліхтар досі світить, тобто, минуло не так багато часу.
Знову вибух. Із масивного бетонного перекриття наді мною сиплеться фарба. На швах вона геть облетіла. Тягне димом.
Я так розумію, гаража вже немає: люк завалений. Ось балка з піддашшя, притиснута згори бляхою, уламками стін і ще невідь чим. Головне, щоб витримали стіни. А вони витримають. Їй-Богу, ці люди щось собі знали. Тут вистачить різних інструментів, щоб докопатися до центру землі.
Рай можна уявляти по-різному. Головне — туди потрапити, й тоді відразу зрозумієш, де опинився. Там є все, крім часу. Як у мене в цьому підвалі. Скільки хвилин минуло після останнього вибуху? Чи годин? Немає часу, немає. Правда, є шлунок. Із нього кепський годинник, але таймер — більш-менш. Консервоване м'ясо з квасолею. Вода. Чудово. Якби ще не ця смердюча паскуда... З іншого боку, я навряд чи відчуватиму дискомфорт від необхідності срати в кутку. Отам, під вентиляційною трубою. Боже, як усе продумано.
У середніх класах школи, коли вивчали функції, будували графіки, шукали значення аргументу тощо, мене вразив один факт. Я довго не міг примиритися з ним. Здавалося, це була якась помилка чи несправедливість. Конфлікт між математикою та реальністю.
Будь-чиє життя можна уявити як графік функції. Якщо розглянути найпростішу функцію, виражену за допомогою дробу (ну, наприклад, у=1/х), то пастка полягає ось у чому: з області визначення функції випадає одна-єдина точка. Уявіть собі: область визначення цієї функції (яка цілком може бути віддзеркаленням вашого життя) — від мінус безкінечності до плюс безкінечності, за винятком одного лише, нульового, значення аргументу. Мені ця проблема не давала спати. Ну, чому, чому в усіх мільярдах точок функція існує й лише в одній-єдиній — ні?! Куди вона дівається в цій точці? Алгебра посіяла сумнів у безперервності життя, — і я не міг їй цього пробачити аж дотепер.
Цей підвал, тиша і запаси харчів, цей безживний гниляк на підлозі, завалений люк — це і є та одна-єдина точка, в якій аргумент мого життя набув нульового значення.
— Ну, як ти там? Устроївся? Удобно тобі?
Знову він припхався. Мій потрійний погляд збоку.
— Ти таку жару пропустив, я тобі базарю!
— Всіх, всіх пожерли! І жінок, і дітей, і цих-во...
— Солдатів, солдатів...
— Хрусь! — і нема, хрусь! — і нема...
— Даже танки покусали. Голодні, як собаки!
— І злющі, просто страх...
— Там кінець світу, щоб ти знав, повний шнапс!
— А ти фасолю наминаєш, із м'ясом...
— Як воно тобі в горло лізе?
— І ще ж, саме главне, така антисанітарія!
Вони притихли ненадовго. Потім, наче за стіною, я почув їхнє перешіптування, хоча й не міг розібрати жодного слова. Тоді хтось із них кашлянув і гидко пропищав:
— А білий кріль, поки ти тут сидиш, і далі чугикає. Зомбі твій, біле-е-е-есенький.
Дружно зареготавши, з улюлюканням і завиваннями, вони забралися геть.
І що ти на це скажеш? Що ти зробиш?
Є тільки одна порада, до якої мені зараз варто прислухатись: сиди тихо і пий воду.
2011 р.