Хлiб iз хрящами

— Тікайте... Раптом вам... пощастить, — сказав отець Дмитро і рушив назустріч мерцям.

— Ну шо за гамно, я гребу! Даня! Ноги, Даня, ноги!

Музиканти побігли просто через цвинтар назустріч гуркоту,

світлу й кулям. Але не здолали й ста метрів, як побачили бронетранспортер, що насувався з-за пагорба; за ним — кардіограма солдатських шоломів.

Даня раптом десь зник, наче крізь землю провалився. Власне, так воно й було. Коли чиясь рука схопила його за гомілку, при самій стопі, й потягнула вниз, Жека навіть не зміг закричати. Він відчував тепло, що поширювалось від живота униз; помийне відро каламуті вихлюпнулося в його свідомості, залило очі.

Щось засичало під ногою:

— С-с-с-с-с-сюди! Д-давай!

Даня випадково провалився у цю розриту могилу й тепер намагався затягнути туди свого друга. Жека бачив, як вогнемет, встановлений на БТРі, розвернувся в його бік, гойднувся, наче хотів привітатися. Джіперс Кріперс з'їхав у могилу, ^подерши мокрі штани об уламок домовини, прикиданий землею.

Він звалився, збивши Даню з ніг, і завмер напівсидячи, впершись колінами в його груди; могила все ж таки була тіснувата для двох.

— Г-голову сховай! — крикнув Інферно, і це була дуже своєчасна порада.

Останнє, що побачив Жека, перш ніж заритися носом у землю, — отця Дмитра, оточеного мертвяками; клацнула чека.

Вибух накрив їх грудками землі та нечистот; шматки тіл розліталися над цвинтарем, наче клапті обвугленого паперу.

Джіперс Кріперс визирнув з укриття. Мертвяки, розкидані ударною хвилею, піднімалися, й пекельне віяло ширилося; дехто з них, уражений напалмом, горів яскравіше, ніж святковий торт довгожителя, і це додавало трупам голодної люті.

Солдати припинили наступ, здивовані такою нечуваною витривалістю противника; вони надто пізно зрозуміли, що на цьому полі бою навіть глуха оборона — заняття сумнівне.

— Даня, нам треба до своїх, швидше, побігли! — Жека видряпався з могили, скориставшись плечем товариша, як сходинкою. — Нас тут пожруть, я гребу, давай за мною!

Даня навіть не поворухнувся.

— Не стріляй! Свої! — Жека біг назустріч найближчому прожектору. — Я живий!

Автоматна черга висловила з цього приводу зовсім іншу думку. В таких дискусіях істина завжди належить автомату.

Від стрілянини в Дані розколювався череп. Тепер людський крик долинав не тільки з села, а й з іншого боку "лінії фронту". Постріли змішувались із хрускотом і чваканням, а вибухи, гуркіт моторів і шипіння напалму вже не могли заглушити вересків, стогонів і прокльонів, які нашаровувались, але не змішувались, як у "Наполеоні". Сивий чоловік у воротах охопленого полум'ям заводу схрестив руки на грудях; над ним виблискував, прикрашений різнокольоровою гірляндою, логотип торгової марки "Кремінь".

Даня причаївся на дні могили, затих. Його добряче прикидало землею. Час од часу над ним пробігали живі мерці; земля й сніг сипалися згори разом із крихкою надією, що його не помітять. По-своєму тут було навіть затишно. Тільки в задницю щось кололо. Даня обережно посунувся; колоти перестало, але земля в нього між ногами заворушилась.

Coda

Холод, запах солярки, сморід, вибухи та різкий металевий скрегіт, грім і двигтіння землі. Так, і від чого ж я отямився? Щось над головою руйнується, падає.

Просто мені в обличчя шкіриться гниляк. Подвійний гниляк. Такий мертвий і такий веселий. Моє коліно опинилося на його стегнах. І навіть встигло прилипнути. Халепа. Ліхтар досі світить, тобто, минуло не так багато часу.

Знову вибух. Із масивного бетонного перекриття наді мною сиплеться фарба. На швах вона геть облетіла. Тягне димом.

Я так розумію, гаража вже немає: люк завалений. Ось балка з піддашшя, притиснута згори бляхою, уламками стін і ще невідь чим. Головне, щоб витримали стіни. А вони витримають. Їй-Богу, ці люди щось собі знали. Тут вистачить різних інструментів, щоб докопатися до центру землі.

Рай можна уявляти по-різному. Головне — туди потрапити, й тоді відразу зрозумієш, де опинився. Там є все, крім часу. Як у мене в цьому підвалі. Скільки хвилин минуло після останнього вибуху? Чи годин? Немає часу, немає. Правда, є шлунок. Із нього кепський годинник, але таймер — більш-менш. Консервоване м'ясо з квасолею. Вода. Чудово. Якби ще не ця смердюча паскуда... З іншого боку, я навряд чи відчуватиму дискомфорт від необхідності срати в кутку. Отам, під вентиляційною трубою. Боже, як усе продумано.

У середніх класах школи, коли вивчали функції, будували графіки, шукали значення аргументу тощо, мене вразив один факт. Я довго не міг примиритися з ним. Здавалося, це була якась помилка чи несправедливість. Конфлікт між математикою та реальністю.

Будь-чиє життя можна уявити як графік функції. Якщо розглянути найпростішу функцію, виражену за допомогою дробу (ну, наприклад, у=1/х), то пастка полягає ось у чому: з області визначення функції випадає одна-єдина точка. Уявіть собі: область визначення цієї функції (яка цілком може бути віддзеркаленням вашого життя) — від мінус безкінечності до плюс безкінечності, за винятком одного лише, нульового, значення аргументу. Мені ця проблема не давала спати. Ну, чому, чому в усіх мільярдах точок функція існує й лише в одній-єдиній — ні?! Куди вона дівається в цій точці? Алгебра посіяла сумнів у безперервності життя, — і я не міг їй цього пробачити аж дотепер.

Цей підвал, тиша і запаси харчів, цей безживний гниляк на підлозі, завалений люк — це і є та одна-єдина точка, в якій аргумент мого життя набув нульового значення.

— Ну, як ти там? Устроївся? Удобно тобі?

Знову він припхався. Мій потрійний погляд збоку.

— Ти таку жару пропустив, я тобі базарю!

— Всіх, всіх пожерли! І жінок, і дітей, і цих-во...

— Солдатів, солдатів...

— Хрусь! — і нема, хрусь! — і нема...

— Даже танки покусали. Голодні, як собаки!

— І злющі, просто страх...

— Там кінець світу, щоб ти знав, повний шнапс!

— А ти фасолю наминаєш, із м'ясом...

— Як воно тобі в горло лізе?

— І ще ж, саме главне, така антисанітарія!

Вони притихли ненадовго. Потім, наче за стіною, я почув їхнє перешіптування, хоча й не міг розібрати жодного слова. Тоді хтось із них кашлянув і гидко пропищав:

— А білий кріль, поки ти тут сидиш, і далі чугикає. Зомбі твій, біле-е-е-есенький.

Дружно зареготавши, з улюлюканням і завиваннями, вони забралися геть.

І що ти на це скажеш? Що ти зробиш?

Є тільки одна порада, до якої мені зараз варто прислухатись: сиди тихо і пий воду.

2011 р.