Хлiб iз хрящами

Аматов скривився.

— Добре, включай цю хріновину.

Тирлиця відкрив ноутбук, підключився до мережі й за хвилину на екрані з'явилося обличчя Миколи Васильовича Горба, доктора наук, професора, члена-кореспондента НАН України, який протягом останніх шести років очолював лабораторію медичної мікробіології, що безпосередньо підпорядковувалась Міністерству оборони. На його засмаглому обличчі, обрамленому бородою, важко було прочитати бодай натяк на якісь емоції.

— Я вас слухаю, Миколо Васильовичу, доповідайте. Тільки... — генерал подивився на Тирлицю, потім на свої руки. — Давайте коротко і по-суті, без лекцій.

— Ми взяли чотири зразки продукції, що різняться за датою виготовлення. Дослідження токсинів, виявлених у цьому коньяку, ще не завершені, на вичерпний аналіз знадобиться кілька місяців. Очевидно, вони насамперед пригнічують та руйнують діяльність центральної нервової системи. Ці токсини не виводяться з організму й патогенез цілковито залежить від того, як швидко і в якій кількості вони накопичуються.

— Мені про це вже доповідали... — холодно перебив генерал.

— Токсини містяться у всіх зразках і спектр патологій, спричинених ними, надзвичайно широкий, — мікробіолог наче й не чув ремарки Аматова. — Якщо людина має хронічні захворювання, то під впливом агента спостерігається різке погіршення клінічної картини, імунітет практично зникає, як при захворюванні на СНІД. Більшість отриманих нами результатів потребують уточнення і перевірки, це не так просто, і я би просив вас розглянути можливість підключення фахівців з інших центрів, які мають більший досвід у напрямку...

Горб нахилився до камери:

— Ви мене чуєте, генерале?

Генерал мовчки кивнув. А тоді, опустивши очі, сказав:

— Ми обговоримо це питання пізніше... Тільки, мабуть, уже не з вами, а з більш... компетентними... спеціалістами. Якщо це все...

— Не все, ні. Найважливіша інформація на сьогодні полягає в тому, що ці токсини не мають до нашої проблеми ніякого стосунку. Вони можуть спричинити органічні зміни, ураження певних ділянок головного мозку, але не ось це...

Горб узяв зі столу знімок і тримав його перед собою кілька секунд.

— Що це за мамалига? — Аматов втрачав терпіння.

— Це знімок головного мозку.

— Якого ще мозку?! Чий це мозок?

— Чий? Ну, це питання... часу... — мікробіолог поглипував у веб-камеру, наче знуджений телеглядач. — Сьогодні — їхній, а завтра — мій... Чи ваш.

Про генерала часто писали, що він уміє стримувати свої емоції, як ніхто інший. Але його найближче оточення добре знало, що спокій Аматова — це найгірший симптом його душевного стану. Лють упливала на генерала, як валеріанка. І тоді він міг діяти швидко, вивірено й жорстоко.

Полковник Тирлиця знав наперед, чим закінчиться ця розмова. Залишалося тільки почекати, поки цей нещасний Горб вичерпає запас своїх поганих новин.

— В одному зі зразків коньяку, який вдалося вилучити безпосередньо з Міцного... Ну, якщо говорити прямо, то пляшка була в кишені ось цього славного чолов'яги... — мікробіолог знову продемонстрував дивний знімок. — Ми знайшли не тільки токсини, але й патогенні пріони.

— Поясніть.

— Це інфекційні частинки, які набагато дрібніші за будь-який вірус і які можуть передаватися генетично. їм не може зашкодити ні висока чи низька температура, ні радіація, ані спирт, ані формальдегід, — це дуже стійка сполука.

Пріоновий білок, що набуває патогенних форм, — це інфекція, від якої немає і не може бути ліків. Її інкубаційний період може тривати дуже довго — протягом десятиліть. Це бомба сповільненої дії, але її можна активізувати протягом доби. За допомогою ось цього чудового напою.

Михайло Васильович Горб підніс до веб-камери келих із коричневою рідиною і цокнувся з об'єктивом.

— Пріони містяться в лейкоцитах кожної людини, — вів далі Горб, так і не пригубивши напою. — І якщо в кров потрапляє настільки активний патогенний агент, — мутація відбувається надзвичайно швидко.

На знімку, який ви щойно бачили, — результат цієї мутації, дуже рідкісна й малодосліджена форма енцефалопатії. Простіше кажучи, тканини мозку деградують і перетворюються на однорідну пористу масу. На ранній стадії хвороба вражає ту частину мозку, яка відповідає за координацію рухів; людина просто втрачає контроль над власним тілом. І втрачає настільки, що... як би це сказати... вмирає, але не назавжди.

— Тобто?

— Як ви справедливо зауважили, — Горб знову тримав у руках знімок, — це вже не мозок, а якась мамалига. Але цей прикрий факт, як і відмова та навіть фізичний розпад всіх інших життєво важливих органів, ніяк не заважає... продовжувати існування. Скажу вам чесно, генерале, навіть для пріонної інфекції — це дуже круто. Патогенна форма білка, виявлена нами, має власну пам'ять і програму дій, вона сильніша за життя і смерть.

— Яку ще пам'ять? Яку програму дій?

— Генерале, ви коли-небудь чули про хворобу Куру, яка винищила плем'я форе в Новій Гвінеї? На щастя, це плем'я було ізольоване у високогірних районах, і епідемія не поширилась далі. Ця пріонна інфекція — наш близький, хоч і примітивний, родич. Хвороба Куру також закінчується мамалигою в голові, вона також передається генетично й вона також невиліковна. А мутацію пріонів у цьому племені спричинило одне-єдине, генерале: канібалізм. У вас іще залишилися запитання про пам'ять і програму дій?

Аматов мовчав.

— Генерале, патогенні пріони, якими хтось доповнив букет коньяку "Кремінь", не упали з неба і не прилетіли з Нової Гвінеї.

Кров, генерале, пам'ятає смак тридцять третього року значно краще за нас. Знайти таку кров і випустити на волю її понівечену пам'ять — зовсім неважко. Рано чи пізно це могло статися і без стороннього втручання. Просто комусь захотілося все пришвидшити.

— Що ви... пропонуєте?

— Що я пропоную? — Михайло Васильович вперше за час розмови усміхнувся. — Я пропоную випити! За мертвих і неживих!

Мікробіолог знову цокнувся з веб-камерою, залпом випив коньяк і від'єднався.

— Треба зачистити там усе к чортовій матері, — міркував уголос генерал. — Якщо раптом у всій цій маячні є хоч крапля правди. А цього доктора... Зроби так, щоб я його більше не бачив. Це також стосується всіх очевидців і свідків... зараження. Ти зрозумів?

Полковник уже набирав номер на мобільному. Він усе зрозумів.

— І ще одне. Давай сюди Чвалова. Негайно.

* * *

Старі хати, в яких тривалий час ніхто не живе, пахнуть торішнім листям. Тобто, дуже по-різному.

— Ва-ва-ва...

— Ну?

— Запальничку д-дай.

Вася дістав свою бензинку, про яку завжди з гордістю і любов'ю говорив, що це “дуже якісна підробка".

Декілька секунд простояли в темряві, тупо дивилися на вогник, який так гарно горів і... і все. Перед ними, на відстані витягнутої руки, виднілося дупло старої печі. Обабіч, за рамами

без дверей, чорніла душа цієї хати.

— Праворуч — для людей, ліворуч — для свиней. Знаю я цю народну архітектуру і побут, — сказав Вайт Раббіт.

— Ліворуч, — озвався Жека, — спершу подивимося там.

Вася підняв над головою свою запальничку. Якби темрява уміла сміятися, вона б закашлялась.

— Чекай, — Джіперс Кріперс притримав його за лікоть. Вася побачив у його руці ліхтар. Ще радянського виробництва, з металевим корпусом, на акумуляторах.

— Т-т-тю, блін, міг би й зра-а-азу сказать. Ану, д-дай сюди, — Даня крутив у руках цей раритет, оснащений штепсельною вилкою; і нащо прийдешні покоління вигадували окремі зарядні пристрої?

— Ц-це якісь іграшкові в-в-в-вила з п-п-п-підсвіткою...

Клац. Темрява вміє тиснути, світло вміє перемагати. І перемога ця, що на мить засліпила всіх, увінчалася криком. У дальньому правому кутку, зіщулившись, сиділа Ізіда. Вона затулила обличчя руками, та нікому не треба було бачити її лиця, щоб упізнати.

— Т-ти?

— Фух, ми вже думали, тебе схавали, як Саньку.