Хлiб iз хрящами

— Тебе ніхто не тримає. Якщо хочеш, у мене є хустинка. Вона майже біла — можу позичити.

— Жека, це га-га-галімий в-варіант.

— А який не галімий? Штурмувати завод?

— В отця є г-г-гранати.

— Так він сам каже, що гранати їм до сраки! Ну, когось одного з них розірве на частини й порозкидує, що він заманається власні кишки збирати, може двох-трьох, але ж їх там сотні і сотні! Святий отець, чи як вас там, скажіть йому, що ви пожартували!

— Я нікого... не тягну з собою. Згоден, ідея... так собі. Але іншої немає, — промовив священик.

— Та навіть якщо все піде, як по маслу, навіть якщо вдасться підірвати склад із бухлом... вони ж поки охлянуть — і то це ж не факт, а лише гіпотеза... — Жека розпачливо махнув рукою. — Як каже моя баба, доки сонце зійде, роса очі виїсть. Вони нас після такого теракту встигнуть з'їсти, виригати і ще раз ізжерти.

— Від них мо-мо-можна втекти.

— А можна і не втекти. Це, знаєш, усе одно, що до гопоти на Троєщині доколупатись — і дати драла. Можна, звісно, втекти, чого ж... Якщо пощастить. Чуйка мені підказує, що ми свій ліміт прухи й так перебрали. Я пропоную лишатись, а там видно буде.

Отець Дмитро закинув сумку на плече.

— Я з ним п-піду, — несподівано для всіх осмілів Даня.

— Ей, а ти куди намилився? Блін, довбані активісти. Ну, ок, хай по-вашому. В святого отця хоч гранати є, а в нас навіть цигарки кінчаються. Вайт, пішли. Вірте мені, пацани, жопа нам. Ти йдеш?

— А Ізідіа? — Вайт Раббіт спантеличено дивився на друзів.

— Чувак, їй гаплик. Її ж укусили! — Жека вхопив Вайт Раббіта за передпліччя й потягнув за собою. — Тобі ж святий отець сказав, що її доведеться залишити. Чи ти тільки зараз роздуплився?

— Ми не можемо її тут кинути. — Вайт Раббіт висмикнув руку. — А раптом вона виживе? Ми ж нічого про це не знаємо! Ні, ми не можемо. Сатурнум, тепер вона, ні, так не піде...

Отець Дмитро підійшов до хлопця:

— Якщо хочеш, я... пристрелю її.

— Та що ж це з вами всіма!.. У неї всього лише гарячка, це може бути від стресу, від втрати крові, від чого завгодно! Ви подивіться на неї! — відсахнувся від священика Вайт Раббіт. Очі його наповнилися слізьми. — Якщо ми покинемо її тут, я собі цього ніколи не прощу... Я лишуся з нею. Вона не стане такою... Я не вірю...

Отець Дмитро задумався. А тоді видобув із сумки одну гранату й подав її Байт Раббіту.

— Коли повіриш... буде вже надто пізно... — священик перехрестив їх обох. — Просто висмикнеш чеку... і все.

Скрадаючись, вони відійшли від хати метрів на двісті, коли за їхніми спинами пролунав вибух.

— Він... повірив.

* * *

Байт Раббіту здавалося, що варто йому озирнутися, і він закам'яніє навіки. "Біжи, Вася, біжи...", — підганяв себе бас-гітарист групи з пророчою назвою "Infotainment Of The Dead". Він одразу зрозумів, що з цим безумцем-священиком ("Хоча який він священик? Типовий маніяк, ніде проби ставити") краще не зв'язуватися. А ці довбні, Жека і Даня, повелися, як барани. Ну, що з них візьмеш. В одного батько — військовий, а інший взагалі барабанщик. Із ними б і не вдалося вибратись із цього пекла, сама морока. Баласт. Вайт Раббіт зупинився. Страшенно хотілося пити. Він зачерпнув жменю снігу й підніс до рота, але вчасно помітив щось темно-жовте. Хрящ.

— Придурки, герої срані... Воюйте з мертвими, туди вам і дорога, ідіоти, — сплюнув Вася.

Він згадав одну зі своїх давніх розваг. Колись давно вони з однокласниками ліпили хлібці зі снігу й потім "випікали" їх у льодяній печі. Після чого залюбки об'їдалися своєю "випічкою", аж щелепи зводило. От якби можна було підсунути комусь такий пиріжок з людським хрящем.

Більше йому не хотілося місцевого снігу. Навіть того, який тьмяно виблискував сріблом, наче та льодяна піч із його шкільних років.

Ніде нікого. Ще якихось півгодини — і зовсім стемніє.

Перш ніж побігти далі у пошуках нового, надійнішого, прихистку, він усе ж таки озирнувся. Чорний стовп диму над хатою рівненько підпирав небо.

Вайт Раббіт залибився. Згадав, як дзвякнула чека і нагріта в його руці граната впала за комір її розтягнутого светра, скотилась по грудях на живіт. Він тієї ж миті прожогом кинувся у двері, щоб сховатися за низькою кам'яницею льоху, й тому не бачив, як вимучене лице дівчини освітилося від теплого доторку.

Наче відлуння цього свіжого спогаду, десь зовсім близько хвилею прокотився гуркіт.

* * *

— Ну ти, святий отець, я гребу! Нафіга ти гранату дав цьому притирку? Я гребу, оце деньок! — Жека аж закашлявся спересердя.

— Мо-може він х-х-хотів пе-перевірити, як во-вона п-п-працює... — бовкнув Даня.

Хати глипали на них чорними вікнами, біля жодної з них отець Дмитро не бачив слідів. Якби не слово "ХЛІБ", що чорніло на стінах більшості осель, можна було б, про всяк випадок, ущипнути себе за носа — раптом вдалося би прокинутись? Але ці криві літери, похилені в різні боки, наче поспіхом встановлені вздовж дороги шибениці, не залишали жодної надії на щасливе пробудження.

— Так шо ми робимо, я не доганяю, святий отець, га? Мені все ж таки здається, що пхатися на завод — галіма ідея. Все ж наче ок. Жодного трупака нема. Може вони того, перебрали і дрихнуть? А тут ми такі припремось, типу, здрасьтє вам, піцу заказували? Даня, ну, скажи, що це галіма ідея, я гребу.

Пробудження гуркоту змусило всіх зупинитись. Отець Дмитро підняв руку. Такі мелодії він угадував з першої ноти.

— Щось ранувато для початку посівної, — Жека полохливо роззирався навсібіч.

До заводських воріт залишалося менш як півкілометра. Пробігти повз поодинокі хрести нового цвинтаря і спуститись із пагорба. Декілька хвилин.

— Чуєш, святий отець, так що ми робимо, який план? Може, ну його? Чого так спішить?

— Боюсь, що у нас... немає часу... на план, — отець Дмитро якось дивно усміхнувся.

— Ну, як це нема, як нема? Даня, чого мовчиш?

— М-м-може, че-че-через ліс?

Новий цвинтар, до якого вони наближалися, впирався в широку лісосмугу. Жека подумав, що ця пропозиція, вочевидь, ніяк не гірша, ніж палке бажання священика зазирнути на вечірку канібалів.

Гарячий спалах у лісосмузі. Наче прокотилась вогненна куля. Полум'я з плюскотом накинулося на дерева, запах бензину і чорний дим. Ще один сплеск, наче в тиху воду обвалився великий уламок скелі.

Смуги прожекторів викроїли в сутінках над цвинтарем довгі пасма; вони розчинялися в снігах, перехрещувались, танцювали. Гуркіт і багатоголосий стогін двигунів линув і з дороги, що вела до заводу.

— Вони не знають... із ким... із чим мають справу... — отець Дмитро пильно стежив за воротами.

— Це капут, ми облажалися по повній, я гребу... Даня, чого стоїш?

Далеко за стінами заводу, на іншому кутку села, теж з'явилися спалахи, вогненні плювки, що кволими кометами падали на дерева; на глинищі, що випиналося над селом, як лисина над трибуною, розірвався снаряд.

Ворота заводу відчинилися. Мертва повінь вирвалася на волю. Наче вибухова хвиля. Наче гігантське віяло диявола. За їхніми спинами, в самих воротах, стояв сивий чоловік із гранатометом на плечі. Священик з такої відстані не міг бачити його обличчя, але відчував його погляд і чув тихий, лагідний голос: "Ти начебто хотів підірвати склад? Підпалити завод? Це славна ідея, добрий чоловіче. Дрібниця, звісно, але хоч якась спроба, так? Я згоден з тобою. Та до цього варто було додуматися трохи раніше. А тепер... Я навіть можу тобі допомогти. Дивись".

Павло Ігнатович націлив гранатомет на складські приміщення. Вибух засліпив священика. Вогонь поглинав одну будівлю за іншою. Коньяк, звісно, не конкурент напалму, та під час пожежі може творити піротехнічні дива.

Зомбі не зважали ні на вогонь, ні на вибухи, ні на постріли, які ляскали щораз ближче й частіше. Деякі живі мерці діловито прямували до людських осель, наче інспектори-податківці. Деякі бігли поміж вогненними деревами, — хліб із хрящами був повсюди і його було вдосталь. Кілька десятків трупів півколом наближалося до музикантів і священика.