Хлiб iз хрящами

Жека підійшов, присів біля неї навпочіпки.

— Як тобі вдалося від них утекти?

Ізіда тремтіла, мов у пропасниці, й намагалася міцніше притиснути коліна до грудей. Вона тулилася до стіни, ніби хотіла загорнутися в неї, наче у ковдру.

Знадвору почувся скрегіт.

— В-в-в-в...

— Вируби цей довбаний ліхтар!

Хвилина тиші. Потім кроки й гарчання. Кроки. Знову хвилина тиші. Півтори. Дві. Такої тривалої тиші ніхто з них, певно, не пригадав би. Бо тривалість — це функція страху, а не часу.

— Як ти сюди потрапила?

— Мене... Мене сюди привели... — дівчина тицьнула пальцем у темряву. — Там... ще одні двері.

— Хто?! Хто привів?

— Я... я не знаю.

Тріск і гарчання. Тільки цього разу кожен розумів, що мовчання і темрява їх не порятують. Трансфер відбувся, тепер ці зрадливі легіонери виступають за іншу команду. Тріск, удар, ще удар, скрегіт завіс; грюкіт линув звідти, куди показувала Ізіда. Бічні двері. Ось вони з виляском падають на долівку. Нічого не видно, зате чути, наче в кінотеатрі: звук звідусіль, тріщать не тільки дошки, але й судини мозку. Шурхіт. Крок. Ще крок. Ізіда обома руками стискає руку Джіперса Кріперса, й за інших обставин він би сичав від болю. Але не цього разу. Цього разу сичить не він. Сичить хтось у другій половині хати. І це сичання наближається. Воно вже біля печі. Разом із смородом, який важко з чимось переплутати.

Клац! — і всі на мить сліпнуть. їм здається, що лише на мить.

Долівка стиха цокотить і кришиться: істота, що насувається на музикантів, тягне за собою дворучний ковальський молот; так діти тягнуть за собою санчата на гірку.

— Йоммана... — Вайт Раббіт хоче відступити ще крок до стіни, та ногу ніби щось тримає; еге ж, це і є стіна.

Ліхтар підтанцьовує в руках Дані, він водить ним перед собою, немов ганчіркою, якою намагається швидко витерти з дошки "погані слова" саме тієї миті, коли вчителька переступає поріг класу. Але істоту, що наближається до них, неможливо стерти, вона досі перед очима; сморід загусає в ніздрях, лоскоче в шлунку, шурхає між піднебінням та коренем язика нестерпно жорстким пером.

Чотири кроки, небезпека калатає в усі дзвони, страх циркулює від маківки до п'ят зі швидкістю води, що вилітає з брандспойту.

Ізіда задихається зойком, кашляє.

Зламана шия дозволяє істоті носити голову, закинувши її практично на спину, тож обличчя вони не бачать, за винятком хіба що точеного довгого носа з вузькими ніздрями. Ця голова дивиться на них ніздрями. У правій щось тихо ворушиться, біліє, звивається.

— От жалко п-п-пацана... — зітхнув Даня.

Мрець і справді справляв жалюгідне враження. Він безпомічно сіпався, вчепившись у рукоять молота, наче це була його єдина точка опори. Голова на зламаній шиї бовталась, як мотоциклетний шолом.

— Зараз я йому вправлю хрящі... — прошепотів Жека. Він поволі зміщувався праворуч, заходив з тилу. — Ну й морда, піндик...

План Джіперса Кріперса полягав у тому, щоб вихопити кувалду з рук мерця, — й тоді вже діяти, як карта ляже.

— Краще відійди... вбік, — голос пролунав у Жеки над вухом.

Музикант підняв руки й слухняно відійшов до стіни. З темряви безшумно вийшов чоловік із кумедною еспаньйолкою та волоссям до плечей. Зблиснув ніж, і зомбі повалився на підлогу. Бородань тримав за волосся голову мерця, яка люто клацала щелепами. Потім відійшов до дверей.

— Посвіти... сюди, — гукнув до Дані, вільною рукою потягнувши засув. Вітер підхопив пола його спортивної куртки; на грудях чоловіка спалахнув золотом ієрейський хрест.

— Ого, чувак по хіп-хопу прикинутий, — реготнув Жека.

Отець Дмитро залишив цю репліку без відповіді. Він постукав трофейною головою об підлогу — й тіло мерця зреагувало на цей звук, порачкувавши до нього. Тоді священик нахилився, трохи подався вперед і, широко розмахнувшись, пожбурив голову якомога далі від хати; тіло зомбі якось зневажливо рохнуло й поповзло на пошуки свого цінного аксесуара.

Залишалося тільки зачинити двері.

Священик витер ножа об штани, сховав його за халяву чобота, і підійшов до Ізіди.

— Як ти?

— Гірше... Болить.

— Це він т-тебе сюди п-п-привів?

— Я побачив, що на неї... еее... напали... Але я не встиг... Мені дуже шкода... — священик зняв з плеча сумку, поставив на підлогу. Потім витягнув із кишені револьвер, перевірив набої.

— Е-е, попустись, що ти надумав?

— І хто ти взагалі такий?

— А хіба тепер... це має значення? — отець Дмитро присів поруч з Ізідою. — Якщо це вас утішить... я був... настоятелем храму... еее... в цьому селі.

— Так ти... тобто, ви... в натурі, тобто, справді священик? — зніяковів Жека.

Отець Дмитро знизав плечима.

— Я вже і сам... не знаю...

— Чуєте, святий отець, — сорі, я не знаю, як до вас правильно звертатися, — словом, нам треба вибратися звідси, ми тут взагалі випадково...

— У когось є цигарка? — жестом перепинив Байт Раббіта священик. Даня простягнув йому пачку LM.

— Червоний LM? — зрадів отець Дмитро. — Я коли курив... ще до висвячення... то лише LM, і тільки червоний. Бо синій... еее... гидота.

— Якщо коротко... — випустив дим настоятель храму Всіх Святих, — то ви влипли. Звідси... навряд чи можна... еее... вибратися. Село повністю... ізольоване. Регулярні війська... Я нарахував батальйонів... еее... шість, не менше. Скрізь... колючий дріт... тягнуть. Дві танкові роти... Вони чекають... наказу. Чуєте... як все... затихло? Перед боєм завжди... тихо.

* * *

Ніна Андріївна запалила свічку на покутті, перехрестилася, прочитала молитву. Вона знала, що цей тихий день — останній. Більше днів не буде.

Вона сіла за стіл, розгладила руками газету. Це була друга шпальта "Київського вісника", ще за вересень. Великий заголовок, три колонки дрібного тексту й одна велика фотографія. Ніна Андріївна добре пам'ятала той день, коли побачила фотографію на цій сторінці. Пам'ятала, як почорніло в очах, як підкосилися ноги. Тоді вона, як і тепер, поклала газету на стіл, а сама пішла до серванта, відкрила дверцята, де тримала документи, листи і списані від руки аркуші з рецептами. Під усією цією кіпою, зображенням донизу, лежала одна-єдина фотографія. Саме по неї стара і прийшла.

Ніна Андріївна поклала цю вижовклу світлину поруч із газетним портретом.

Довго вдивлялася в лиця на цупкому картонному прямокутнику. Ці обличчя були надто дрібні, деякі з них зовсім стерлися. На першому плані стояли діти. Десятеро сільських хлопчиків і дівчаток, усі босі, худі, в заношених сорочках і свитках. Одна тільки дівчинка вирізнялася з решти, вона стояла у центрі. В спідничці, пишній блузці, красивих туфельках. За дітлахами тіснилася шерега енкаведистів. Їхній очільник, біловолосий і немовби безбровий Іван Кодій, тримав руки на плечах своєї доці. Дівчинки в туфельках. На газетній фотографїї було видно ліс, розкішний триповерховий будинок, а на передньому плані — широка, на всі зуби, усмішка сивого безбрового чоловіка з мудрими, глибокими, ясними очима. Ніна Андріївна блукала поглядом між двома знімками, наче між ними була якась прірва, звідки до жінки намагалась докричатися страшна правда. І правда ця полягала в тому, що на першій світлині був дикий звір, вовкулака й убивця. А на другій — сам диявол.

* * *

— Так, у мене вже голова тріщить, стільки всього... Давайте спробуємо разом зібрати все до купи, проаналізувати. — Байт Раббіт узяв на себе роль кризового менеджера, позаяк усі останні події та щойно почуті від отця Дмитра доповнення налякали його найбільше. — До уваги беремо тільки факти. Факт номер один полягає у тому, що в цьому клятому селі мертві повилазили з могил і нападають на живих. Ми з вами поки що живі, а це значить, що у нас проблеми. Наше завдання полягає в тому, щоб залишатися живими й надалі. Найкраще було б, звісно, втекти звідси. Священик каже, що втекти неможливо, і я схильний йому вірити — пам'ятаєте ту жінку з дитиною, що намагалися перебігти поле? А потім постріли... Стріляли ж не в нас... Інший варіант порятунку полягає в тому, щоб знищити всю цю мерзоту, поки вони не з'їли нас. Якщо ми відкидаємо спробу втечі, то у нас не залишається іншого вибору. Що ми знаємо про цих довбаних зомбаків?