Хлiб iз хрящами

Мені вдалося знайти партнера в Україні, великого патріота, поета, людину, якій також болить доля вкраїнського села. Два роки тому ми мали дуже приємну зустріч тут, у Ванкувері. Багато говорили про те, як змінилася Україна за останні десять років. Знаєте, у діяспорі завжди був присутній певний романтизм. Питання мови, культури, традицій, віри завжди були на першому пляні. Бо тут ми маємо велику проблему зберегти це все, нашу спадщину. Для багатьох то є першорядне завдання і тут, і в Україні. Але тепер мушу сказати прикре. Канадійська діяспора, особливо у перші роки незалежності Вкраїни, надавала кольосальну фінансову підтримку ріжним проектам: і культурним, і політичним, і релігійним. Але тепер ми бачимо чітко, що більшість тих коштів були страчені намарно.

То, знаєте, для багатьох стало великим розчаруванням.

Я, може, скажу зараз таку непопулярну річ, але то є дуже добре, що романтизму в діяспорі стало менше. Це дозволяє тверезо бачити, яка допомога може бути ефективна й потрібна. Бо взаємини, які в основі є прагматичні, ділові, у перспективі приносять більші плоди.

Мій голос має певну вагу в групі компаній "Стоунвол", і я зумів зацікавити своїх канадійських друзів, що зараз є добрий час інвестувати кошти в економіку України. І завод "Кремінь" — наш перший спільний проект. Ми маємо дуже великі пляни на подальші проекти, які будуть добрі та вигідні усім.

— Павле Ігнатовичу, дозвольте принагідно висловити вам вдячність від наших читачів ще й за вашу велику й щиросердну меценатську діяльність, яка була для багатьох великою несподіванкою...

— То є інший напрямок, без якого я не мислю свого повернення в Україну. Відродження — то є комплекс ріжних заходів, і не можна тільки, як то кажуть, робити гроші й забувати про інші важливі речі. Люди мають бачити зміни в усьому — і я прагну, щоб ці зміни були видимі вже тепер.

Спільно з моїм партнером в Україні ми погодили ще багато таких проектів, які не мають стосунку до бізнесу. Мені дуже болить, що люди в Україні втрачають зв'язок із землею, і важливим є повернути їх, так би мовити, до цього, до витоків своїх, туди, де їм і належить бути.

— Усіх нас також цікавить, коли саме ви плануєте приїхати в Україну?

— Планую — і то дуже скоро, ближчим часом. То є дуже відповідальний крок з мого боку, бо літа вже не ті, щоб жити на два доми... Тому для мене то є не візит, а повернення, про яке я мріяв усе своє життя.

— Дякую вам за розмову, з нетерпінням чекатимемо на зустріч. І наостанок, хотілося б почути ваші побажання читачам нашої газети.

— То є дуже символічно, що ми говоримо з вами перед святом Великодня. Хочу побажати всім, а насамперед — жителям села Міцне, а тоді вже і всій Україні, щоб ми нарешті стали свідками того великого відродження, того великого воскресіння з мертвих, що відкриє нам усім дорогу в нове життя. Вітаю всіх із цим знаменним святом!

* * *

Перший до танка прийшов Сатурнум. Домовилися на десяту ранку, але до пів на одинадцяту підійшов тільки Байт Раббіт. Ізіда телефонувала кожні п'ять хвилин. Щоразу з метро і щоразу Санька чув лише фрагменти її пояснень, хоча суть неважко було вловити: виникли якісь проблеми з камерою, і вона домовляється з кимсь іншим. Телефон Жеки не відповідав, а Даня Інферно чесно зізнався, що проспав і тому запізниться на годину. Близько дванадцятої прискакала радісна Ізіда, яка все ж таки намутила камеру, і приповз Даня з червоними очима та пляшкою пива. Тоді ж зателефонував Джіперс Кріперс і сказав, що його пов'язали мєнти. "До вечора випустять," — авторитетно пообіцяв Жека. Чекати його біля танка до вечора ніхто не хотів, тому всі звалили на пиво й ніхто нікуди не поїхав. Найбільше переймалася лажою Ізіда, бо випросила камеру на один день і тепер не знала, як відбрехатися, Наступного ранку на десяту годину до танка не прийшов ніхто. Падав мокрий сніг, і всі дружно вирішили, що в таку погоду вони однак нічого не знімуть, крім, хіба що, хроніки захворювання на ГРВІ.

Третього дня всі прийшли вчасно. Втішені кожен своєю дисциплінованістю, музиканти вирішили відзначити початок експедиції й під вечір опинилися в Білій Церкві на репетиційній базі місцевої дум-групи, з барабанщиком якої познайомились іще в генделику на Шулявці.

Вранці четвертого дня Вася Байт Раббіт повідомив усім приголомшливу новину, що село Міцне взагалі-то знаходиться на північ від Києва, хоча ще вчора всі погодилися, ніби воно поряд із Білою Церквою. Грошей на зворотній шлях їм бракувало, тож вирішили їхати автостопом. Годі й говорити, що компанія патлатих і не вповні тверезих молодих людей, яка має намір поміститися в одну машину, — це велика автостопна проблема. В таких випадках доля має щось вирішувати: або залишити людей напризволяще, або ж обдарувати їх винятковою щедрістю.

Коли перед музикантами гурту "Infotainment Of The Dead" та їхньою справжньою фанаткою зупинився мікроавтобус, за кермом якого сидів мордатий прихильник групи Venom, навіть Сатурнум був готовий малодушно перехреститися й подякувати Богові.

Нікому з музикантів не спало на думку, що щедрість долі — це монета, і, рано чи пізно, вона падає зворотнім боком. Частіше — рано.

Водій прямував до Чернігова й відтак пообіцяв довезти їх до самого повороту на Міцне. Джіперс Кріперс безупину повторював "пруха, пацани" і енергійно мотав головою під веномівський дебютний альбом 1981 року "Ласкаво просимо до пекла", — водій охоче обговорював із Сатурнумом та Вайт Раб-бітом творчість скандинавських блек-метал груп, але змінювати музичний супровід подорожі не збирався.

До Міцного вела ґрунтова дорога. Протягом осені дощі регулярно вимивали тут ями та рівчаки, й лише перші морози та вантажівки з камінням повертали їй транспортне життя.

Регулярне повстання дороги проти машин, вочевидь, таки набридло машинам, і цього грудня вони завдали удар у відповідь. Шлях був ретельно переритий — проїхати по ньому без пригод можна було тільки на БТРі. Й перше, що вони побачили, коли розпрощалися з посланцем брутальної долі й рушили в бік Міцного, — це і був БТР. Двоє солдатів, помітивши делегацію неформалів, неквапно рушили їм назустріч.

— Оп-па, м-м-м-мєнти.

— Сам ти мєнт, — образився Джіперс Кріперс. Його батьком був офіцером, служив у прикордонних військах.

Жека пішов назустріч солдатам, всі решта лишилися позаду. Протягом останніх трьох днів ніхто з них не чув ніяких новин. Єдиним ньюзмейкером за весь цей час був Байт Раббіт, який заходив із ноута на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей і щоразу скаржився, що Дятла немає в ефірі.

Музиканти бачили, як Жека енергійно кивав головою, а солдати показували на трасу.

Коли Джіперс Кріперс повертався, всі вже й так здогадувалися, що він їм скаже.

— Що, з-з-злі дяді не пускають у с-село по-по-погрітися? — вишкірився Даня Інферно. — Що к-кажуть?

— Кажуть, що в село не можна. Там усі потруїлися пальоним бухлом, яке місцевий завод випускає. І поки не розберуться, що і як, оголошено суворий карантин, усі дороги перекриті. Впускають тільки місцевих, і то беруть із них підписку, що до завершення карантину вони залишатимуться в селі.

— Так там в натурі кінець світу? — розцвіла Ізіда, яка саме націлила камеру на БТР.

— Щось типу того, — погодився Жека. — Хоча нічого конкретного вони й самі, схоже, не знають.

— І що т-тепер?

На перший, як і на другий, погляд, становище було ідіотське. Мабуть, кожен із них уже змирився, що доведеться вертатися на трасу й ловити попутку на Київ, але ніхто не наважувався сказати про це вголос. Ізіда ніби й не помічала цієї німої сцени — вона сумлінно знімала пересічний і нудний краєвид: притрушене снігом поле, оперезане лісосмугами, простиралося по обидва боки шляху. Непомітно обійти патруль не було жодної можливості.

— Нащо ми вза-а-а-агалі сюди п-припхалися? — спробував здалеку підійти до єдиного правильного рішення Даня Інферно. — Що ми т-тут забули?