ГЧ

Буває, наприклад, так. Люди фотографують місцевість, вивчають падіння річки, рельєф, геологічну будову надр. Потім бурять породу, закладають тонни амоналу і висаджують її в повітря. Земля зрушується зі свого місця. Відразу міняється вигляд місцевості, річка вливається в нове русло і тече вже по-іншому.

Таким вибухом було побачення з наркомом. І життя наших героїв потекло теж інакше.

Микола відчув себе стрижем, що у вільному польоті лине вгору. Перед ним відкривалася далина, в якій плавала тільки одна темна хмарка — відпустка його закінчувалася. З допомогою того самого Храпова Микола легко добився звільнення з інституту й відразу ж був зарахований у штат фабрики. Йому дали конструкторське бюро — все, цілком. Хмарка розвіялась. Ніщо більше не затьмарювало обрію. Вдалині, за туманними ще контурами сушарки, привабливо маячив інститут Ридана, — майбутнє уявлялось ясним і захоплюючим.

Усю свою енергію Микола, як звичайно, спрямував на творчу роботу. Офіціально її очолював Федір — за правом ініціатора, тонко врахованим директором. Основне робоче ядро — «армію Решеткова» — становила невелика бригада молоді, підібрана з колективу фабрики. Ганна в порядку громадської безкорисливої допомоги взяла на себе документацію, зв’язок з контрагентами, облік роботи — словом, усі малоцікаві, але потрібні справи, від яких часом залежить успіх задуму.

За мовчазною згодою сповнених ентузіазму учасників будівництво було розпочате як захід надзвичайний, ударний, штурмовий. На високих темпах наполягав Храпов. Відчувалося, що він надає їм якогось особливого значення. А втім, ніхто над цим не замислювався — поспіх здавався цілком природним і всіх влаштовував. Храпов щодня відвідував «сушарчину бригаду», підбадьорював, цікавився, чи не треба чимсь допомогти…

Роль керівника не перетворила Федора в «начальство». Керівні функції — розподіл, приймання і оцінку роботи — він виконував між ділом, на ходу. А в усьому іншому, анітрохи не турбуючись про престиж, він ставав рядовим членом своєї веселої бригади; замазаний металевим пилом і маслом, гасав по цехах та коморах, вишукував відповідні внутрішні ресурси та інструменти, точив, свердлив, паяв, зварював деталі за кресленнями та вказівками Тунгусові, а часом і брався разом з усіма за лопату або відбійний молоток. Федір чудово розумів, що автор концерту, яким він диригує, — Тунгусов.

Загалом справа йшла добре, але бували і труднощі, причому це траплялося щоразу, коли питання вирішувалося за межами фабрики. До наміченого строку був готовий котлован для трансформаторної підстанції, а двадцятиметровий кусок кабеля, що його мав дати кабельний завод, як виявилося, помилково було передано якомусь іншому підприємству. До того ж завод взагалі відмовився дати кабелі, понад свій план, посилаючись на якісь «нові» розпорядження зверху.

Головне, чого всі чекали з хвилюванням, — генераторні лампи були зроблені з невеликим запізненням. Шикарно упаковані, перевірені технічним контролем, з паспортами, вони здавалися бездоганними. Одначе під час випробування, яке проводив Тунгусов, лампи «дали газ». Після довгої тяганини з заводом і ретельних досліджень Микола встановив, що причина появи газу крилася в неправильному складі скла, з якого були зроблені балони. Довелося відіслати лампи назад для заміни балонів.

Всілякі ускладнення поки що налагоджувались або своїми силами, або за допомогою Вітковського, який тепер став надзвичайно чуйним і доброзичливим. Тому Тунгусов і Храпов не дзвонили наркомові. Але історія з лампами неабияк занепокоїла їх. Надто вже вона була схожа на інцидент з професором Флеровим. Проте і цього разу вирішили зачекати.

— З цим поспішати не треба, — казав директор, розмовляючи з Тунгусовим віч-на-віч. — Пам’ятаєш, що сказав нарком? «Лампи будуть». Значить, будуть, хоч би що вони тут витворяли… Чи… можна сумніватись?

Микола зрозумів натяк, але не збентежився, не образився, а навіть зрадів йому. Цей чудовий чоловік Храпов просто повірив у його лампи, нічого в них не тямлячи. А він мав право сумніватися, він ризикував.

— Не бійтеся, Тимофію Павловичу, я вже перевірив. Лампи добре працювали і цілком виправдали мої конструктивні розрахунки.

— А газ? — здивувався Храпов.

— Газ з’явився на високому режимі і не відразу. Тут розрахунок тонкий.

— Думаєш, це зроблено спеціально?

— А дідько його знає… Може, й випадково, помилилися, а може й свідомо. Ось, мовляв, знову та сама історія, виходить, недарма тоді перешкодили цьому заходові. Усе закономірно, Тимофію Павловичу, єдине, що в нас нове, — це лампи, от по них і б’ють.

Храпов замислився, похитав головою.

— І що це таке завжди: як нове, так і починається…

— Закон природи, Тимофію Павловичу, нове завжди входить у життя з тертям…

— Теорія, Микола Арсеновичу… яке тут «тертя»! Я розумію, коли є підстави не вірити, сумніватись у методі, в розрахунках. Але він навіть не робив спроби перевірити. Шкодить, щоб підняти свій престиж, вислужитись. Шахрайство звичайне, більш нічого.

— Шахрайство, справді. Але не так усе просто, Тимофію Павловичу. Я знаю ці справи. Вітковський тут пішак, виконавець. Керують ним інші, солідніші сили з наукових сфер, які, повірте, давно розібралися в цінності нашого нового. Не люблять вони, коли щось варте уваги з’являється не від них — визнаних стовпів теорії, — а від якихось нікому не відомих Тунгусових… Та й — що казати — прикро, звичайно.

— Он воно що! Хто ж це?

— Не знаю. І не варто нам навіть цікавитися ними. Досить з нас Вітковського — головного виконавця.

— Ох, суч-чий син… А яким хорошим став! Тепер зрозуміло — маскується… Слухай, Миколо Арсеновичу, — Храпов раптом усміхнувся, — мабуть, козирі зараз усі в нас. Ми їхню гру знаємо, ну й пошиємо їх у дурні, їй-богу. Тепер тільки треба точно грати. Гра буде така: ми боязкі, наївні, до наркома знову йти не збираємось і Вітковському віримо. Вони певні, що завалять нас на лампах. Ну й нехай! Тут ми удамо, нібито піддаємося, щоб вони не вигадали якоїсь нової, несподіваної каверзи, не стали б на перешкоді в чомусь іншому. А поки вони мудруватимуть з лампами, ми спокійненько, але не дуже гаючись, добудуємо всю машину. Отоді й підемо до наркома, покажемо йому всі каверзи, які вони встигнуть вигадати. Ох, і торохне ж він тоді по цьому дяді — мокрого місця не залишиться! І лампи будуть відразу. Напевне будуть, він нам повірить!

— З-звичайно, повірить, ми ж не обдурюємо, — згодився Микола, прояснівши. Перед ним знову розіслалася голуба далина.

— Поспішати треба з машиною, — закінчив директор. — Темпи вирішують усе!

Через кілька днів сталася подія, яка, очевидно, визначила наперед результат боротьби.

Десь опівдні Храпову подзвонив секретар наркома і попросив негайно послати до нього інженера Тунгусова, по можливості, з усіма матеріалами про його генераторні лампи.

Хвилин через двадцять після цієї розмови Микола ввійшов у приймальну. Секретар зразу ж підвівся, сказав: «Ходімо» — і без попередження відчинив перед ним двері в кабінет. Було ясно, що він діє за інструкціями. Уже це насторожило Миколу.

— Будь ласка, Миколо Арсеновичу, — сказав нарком таким нейтральним, буденним тоном, наче запрошував одного з своїх постійних співробітників, з яким тільки що бачився.

Микола все помітив і врахував; нарком був не сам. З-за спинки крісла стирчала голова з круглою, мов циркулем обведеною лисиною на маківці і вузькі обвислі плечі.

— Оце і є той інженер, про якого я говорив, — сказав нарком голові. — Ламповик. Познайомтесь, Микола Арсенович, це професор Акулов, чули, звичайно…

— Аякже… Читав, знаю праці професора… — Тепер Микола зрозумів майже все. Чоловік, що підвівся з крісла, довгий, весь витягнений, наче прокатаний під валками блюмінга, був відомим авторитетом в електроніці. Правда, власних творчих досягнень у нього не було, але ім’я його часто мелькало в спеціальній пресі, — він діяльно «брав участь», рецензував, реферував, виступав, консультував, компілював, популяризував…