ГЧ

Дізнавшись, з ким він має справу, згадавши рекомендацію Вітковського, Ридан трохи розгубився. Він залишив інженера в кабінеті і кинувся до Ганни порадитись. Хай йому біс, він зовсім забув про цю історію! Йому не потрібен ніякий Віклінг після того, як він домовився про роботу з Тунгусовим. Але й відмовитися тепер незручно, бо він своєчасно не попередив Вітковського. Невже знову пояснювати свої ідеї, розповідати?

Ганна інакше подивилася на справу. Хтозна, може, цей іноземець виявиться справді цінною людиною. Пояснювати все зовсім необов’язково. Треба поставити перед ним конкретне фізичне завдання, — створити цей самий генератор мікрохвиль, поговорити, — може, він уже має що-небудь. А якщо він зацікавиться сам, хай працює. Все-таки не варто покладати всі надії на самого Тунгусова. Ганна вирішила, що в усякому разі Віклінг відверне увагу батька од Тунгусова, поки той зайнятий сушаркою.

Так і сталося. Розмова з Віклінгом виявилась цікавою і змістовною. Він одразу зрозумів суть завдання і, уникаючи розпитувань про мету професора, захопив його своїм умінням просто говорити про складні проблеми, розповівши про деякі маловідомі спроби вчених за кордоном застосувати нові принципи генерації ультрависоких частот.

— Я певен, закінчив він, — що можна знайти правильне розв’язання. Я навіть намагався використати деякі нові методи… На жаль, умови, які склалися зараз у Німеччині, особливо в колах технічної інтелігенції… ніяк не заохочують до серйозної творчої праці. Тепер ви розумієте, що примусило мене залишити батьківщину… до кращих часів.

Смуток, який пробринів у цих словах, зворушив Ридана. До відвідувача одразу поставились, як до гостя. Уже в їдальні, за чаєм, він розповів багато цікавого про життя в фашистській Німеччині, про долю багатьох видатних учених, з якими він зустрічався і імена яких знав Ридан.

Альфред Віклінг пішов рано. Його настійливо запрошували заходити, незалежно від справ, зв’язаних із завданням професора.

А справи вирішувалися так: Віклінг негайно приступає до розробки одного з нових методів генерації мікрохвиль. У його розпорядженні є досить обладнана лабораторія, та, в якій він виконував останню свою роботу, що, на жаль, не підлягала обговоренню. Умови й договір він оформить сам у головкомі.

Звичайно, прийшовши на фабрику, Микола насамперед прямував у «сушарчину бригаду», розмовляв з Федором, разом з ним налагоджував роботу; потім у нього виникала яка-небудь справа до Ганни, і він заходив до неї.

А коли справи не було і Микола не з’являвся, майже завжди виникало невідкладне питання у Ганни, і вона або приходила в цех, або дзвонила йому, прохаючи зайти в комітет комсомолу, де вона влаштувалась.

Побачення ці були короткі й ділові, проте обоє вже не могли без них обійтись.

На цей раз Микола просто з вулиці ранком заскочив до Ганни.

— Є новини, — сказав він, нібито вибачаючись за ранні відвідини.

— І в мене новини, — привітно відповіла вона. Микола насторожився.

— Ви розмовляли з професором? — з надією спитав він.

— Про шифр? Авжеж, розмовляла. Але новини не в цьому. Тут нічого не вийшло. Він зацікавився вашим таємничим зв’язком з німцем і дуже уважно розбирав букви. Проте нічого придумати не міг, на жаль. Дуже дивно все це. Сам писав їх на дошці, а тепер начебто вперше їх бачить. Очевидно, в той момент у нього і правді було запаморочення. Мее це все більше хвилює.

Микола замислився.

— Еге ж, дивно. А я, правду кажучи, дуже розраховував на вашу розмову. Тепер не знаю, що робити… А щось робити треба: вчора я одержав нову радіограму від німця. Там щось відбувається… здається, дуже серйозне. Може, навіть трагічне. Ось дивіться…

Він вийняв із записної книжки аркуш паперу. Ганна прочитала:

«Основні перешкоди усунено. Прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів. Тоді повідомлю нову схему. Антену зірвано вітром».

— «Антену зірвано вітром», — повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?

— Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?

— Заждіть, Миколо Арсеновичу… — Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.

— А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?

— Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти — і все.

Ганна знову пройшлась, подумала.

— Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це — сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.

— До того ж я й зобов’язаний це зробити, — погодився Микола. — Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, — зараз ніколи.

Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…

Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.

— Ну, от і чудово! — зауважив Тунгусов. — Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.

Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.

Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.

Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.

Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.

Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.

З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки конвейєр, але й сигнальні пристрої автоматики, розташовані по обидва боки. Тут стрічка раптом круто опускалась униз, захоплена з боків напрямними пазами, і, описавши півколо, знову піднімалася на попередній рівень і вже до кінця — до вихідного отвору в протилежній стіні — йшла горизонтально.