ГЧ

— Товариш Акулов був на ламповому заводі у своїх справах, — вів далі нарком, — і випадково ознайомився там з одним замовленням на генераторні лампи, які, на його думку, спроектовані неграмотно. Професор вважав своїм обов’язком застерегти мене, оскільки ми зустрілися в його справі. От я й вирішив викликати вас… До речі, професоре, хто там звернув вашу увагу на помилку? І чому вони не опротестували замовлення?

— Помилку знайшов я сам, випадково, — низько в ніс загудів, як з бочки, професор. — Побачив на столі робочі креслення, ну, око набите, помітив одразу… Проконсультував. Прізвищ, на жаль, не запам’ятав, люди незнайомі… Здається, тепер збираються протестувати.

Миколі стало ясно: нарком піддав йому цього професора на розправу. Гаразд!

— Про які, власне, лампи йде мова? — спитав він.

— Генераторні, ультрависокочастотні. Микола дістав з портфеля синьку, розгорнув.

— Ці?

— Дозвольте… здається… так, вони самі.

— Так. Що ж ви тут знаходите?

— Як!? — професор майже обурено вп’явся очима в Миколу. — Ви хочете, щоб ми зайнялися розглядом тут, зараз, заважаючи народному комісарові?! — він витяг з кишені годинник. — Нарешті, я не маю часу…

— Нічого, нічого, — перебив його нарком. — Я прошу ваб трохи затриматись. Для мене дуже важливо з’ясувати це питання зараз.

— Отже, професоре?.. — спокійно сказав Микола.

— Гаразд, — прогудів той, нервово знову надіваючи окуляри. — Я тільки сформулюю основне. Така лампа не працюватиме. А якщо й працюватиме, то лише при слабкому режимі і з наймізернішим ККД. Профан, який її конструював, допустив елементарну помилку. Ну ось гляньте. Погодьтеся, що при такому розташуванні електродів, як тут, — довгі, наче сосиски, пальці обох рук професора химерно сплелися над схемою, зображаючи електроди, — неминуче виникне так звана паразитна ємкість.

— Безперечно, професоре. Ви маєте цілковиту рацію, — з перебільшеним захопленням підтакнув Микола.

— Ну, от бачите! А паразитна ємкість — шкідливе явище, що паралізує генерацію. Боротьба з ним становить основне завдання в сучасній електроніці.

— Так… А знаєте, професоре, є така рослина — блекота. Дуже шкідливе явище природи, викликає отруєння, галюцинації, запаморочення, навіть смерть. Або, скажімо, пліснява. Або отруйна змія, — що є шкідливіше! А от люди вивчили, опанували ці шкідливі явища її перетворили їх у джерела могутніх засобів для лікування хвороб. А тертя! Адже боротьба з ним «становить основне завдання» протягом усієї історії техніки. Але якби не було тертя, ми не мали б транспорту, та й ніжками не змогли б пересуватися по землі…

Нарком сидів, одкинувшись у своєму кріслі, і з очевидним зацікавленням стежив за поєдинком. Професор Акулов відчував, що його б’ють, що нарком заохочує це побиття, і земля під ним тремтіла. Він болісно шукав способу вийти з гри, в якій збирався зробити всього один, не зовсім чистий, але вигідний хід, що здавався йому таким простим і безпечним…

— Природа не знає ні шкідливих, ні корисних явищ, — вів далі Микола, — Шкідливим ми вважаємо все те, чого ще не освоїли, не поставили собі на службу, так же, професоре?

— Гаразд, — з зусиллям вдаючи, що йому нудно слухати, заперечив, нарешті, Акулов, — але паразитна ємкість тому й названа паразитною, що вона існує за рахунок нормальної роботи контура. Так же, любий мій?

— А я не називаю її паразитною. У мене вона взята до уваги, розрахована й поставлена на службу процесові генерації як величина, кратна ємкості ідеального контура. Більше того, моя лампа тільки тому й може працювати, що…

— Ваша лампа?..

— Так, моя. Я й є той самий профан, який її сконструював.

— Пробачте… — професор роблено засміявся, холодіючи всередині, тепер він зрозумів, що рятунку немає — Я не знав…

— Дарма. — Микола вже бачив, що пора кінчати. — Скажіть, професоре, ви, очевидно, не ознайомилися з технічним розрахунком цієї лампи? Ось він. Тут все пояснено. Як бачите — математика. На пальцях це важко зобразити…

— Ні… мені не показували…

Нарком вийшов з-за столу.

— Як же так, товаришу Акулов, — сказав він, — негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.

— Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…

— Я вже одержав авторське свідоцтво, — зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.

Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.

— От бачите, — сказав він. — У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, — можна, Миколо Арсеновичу? — от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете — завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…

Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.

— Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…

Акулов похмуро усміхнувся.

— Не думаю, щоб я приніс вам… — почав він.

— Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…

— Ну, що там… особливого… — гудів уже в дверях Акулов,

— Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..

Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.

І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…

— Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… — заливався він згадуючи. — Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі — не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.

Сміх наркома хоч і передався Миколі, але злість ще сиділа в ньому.

— Не думаю, — сказав він. — Такого могила виправить… Це він прийшов до вас кинути тінь на лампи?

— Ну, звичайно! «Між іншим». Я одразу відчув… Еге!.. Чого це ви заходилася хвалити його твори ні з того ні з сього? Теж, мабуть, пілюля якась?

— Це я вирішив йому вліпити ще з другого боку… — Микола промовисто стиснув у кулак ліву руку. — Він з-зрозумів!.. Адже що зробив, собака: жодної власної думки, все нахапав з іноземної літератури. А подав як своє, не посилаючись на авторів. Плагіат.

— Ну й тип… — нарком похитав головою, — Гаразд, матимемо на увазі… Тепер розкажіть, як ідуть справи у нас…

Незабаром після зустрічі з Тунгусовим на риданівському обрії з’явився новий персонаж. Захоплений знайомством з Миколою, професор забув про обіцянку Вітковського прислати до нього якогось виняткового конструктора. І от одного разу увечері Наталя повідомила, що професора хоче бачити інженер Віклінг.

У кабінет увійшов високий, трохи незграбний чоловік років тридцяти п’яти. Він був гарно, зі смаком одягнений, але ні костюм, ні темно-русяве волосся, акуратно зачесане назад, не могли приховати дивовижної недбалості, з якою природа поставилась до цього свого витвору. Все в ньому було утрироване, незграбне — і крупні риси обличчя з великим ротом, і широкі, рідко поставлені зуби, і довгі, розлаписті руки, і ноги у величезних черевиках. Від усієї його кремезної постаті віяло чимсь первісним, диким, і в той же час привабливим. У темних уважних очах відбивалися риси складної, багатої натури. Інженер розмовляв по-російському досить вільно, але з дуже помітним німецьким акцентом.