Миколаiвське небо

— І?.. — запитав візаві.

— Що-о, и-ик, і?.. — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ну, ви казали, що ваш корабель напоровся на мілину! Де саме це трапилося?

— А вам яка різниця? — буркнув Володимир, відсьорбуючи пиво з кухля, що стояв поряд з ним. Взагалі-то пиво він не любив! Але в цьому місті варили дуж-же непогане…

— Мені-то, якраз, дуже велика різниця! — відповів його несподіваний співбесідник. — Я служу в Миколаївському картографічному депо, і такі питання мене цікавлять надзвичайно.

— Ну, значить, погано працює ваше депо, — досить грубо кинув у відповідь Дубов, від душі прикладаючись до свого кухля.

— Дарма ви так говорите, молодий чоловіче! — співбесідник теж сьорбнув пива. — Справа нова, наука поки що не дозволяє…

— Та до дідька вашу науку! — гаркнув Володимир, чим привернув увагу інших відвідувачів невеличкого закладу. — Тим більше не дозволяє вона…

— Спокійніше, молодий чоловіче! Не треба так нервувати, — спокійно сказав старий. — Тим паче, що ви привертаєте зайву увагу тих, хто нас оточує.

Володимир хотів було образитися, але випадковий товариш по чарці поставив запитання, що абсолютно збило його з пантелику.

— Де це сталося?

— Що? — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ваша катастрофа.

— А вам яка…

Старий не дав йому договорити. Він мовчки підсунув під ніс Володимиру книжку, що лежала на столі. Витиснена золотом назва свідчила: «Особливості навігації Чорного моря».

— Ця книга тільки готується до видання. Це найдокладніша на даний момент лоція Чорноморського басейну з усіх, що коли-небудь складалися.

— Е-е-е… — тільки й зміг вичавити з себе Дубов. Старий посміхнувся. Подальша бесіда мала суто спеціальний характер.

Випив, звичайно, Володя Дубов чимало, але він був фамільним офіцером! Не можна сказати, що випите зовсім його «не брало», але «звалити» не могло. Капітан-лейтенант, звичайно, був далеко не тверезим, але…

У розмові, що зав’язалася, він несподівано навіть для самого себе вилив душу перед випадковим слухачем. Розповів, як усе було, повідав щиро, як любить море, що без моря йому — життя немає… хоч стріляйся!

Співбесідник вислухав його дуже уважно й запевнив, що з огляду на останні дані гідрографії, зокрема, вже описані у новій лоції, капітан-лейтенанта просто зобов’язані виправдати.

Все, що було далі, Володя, чесно кажучи, пригадати не міг… Прокинувся він у своєму готельному номері. Братик Леонід спав поряд, як бувало в дитинстві. З тією лише різницею, що в дитинстві від нього не несло перегаром за версту. А ій; е він в дитинстві не блював і не страждав вранці жорстоким похміллям…

Нещодавня бесіда справила на Володимира Дубова мало не чарівну дію. Ні! Досада не пройшла. Тим паче на старого дурня Воленберґа! Просто…

Він би й сам не зміг до ладу пояснити, що саме змінилося. Але щось змінилося! Напевно…

Леон виїхав до Севастополя. А через два дні капітан-лейтенанту Володимиру Олексійовичу Дубову прийшов наказ негайно з’явитися в штаб флоту. Нашвидкуруч привівши себе в порядок, він вирушив до штабу. Досить йому лише було доповісти про своє прибуття черговому ад’ютантові, як його негайно провели прямо в кабінет Головнокомандувача; той, як виявилось, тільки вчора повернувся зі своєї заморської місії.

— Володю! — Михайло Петрович Лазарев відкинув у бік папір, який вивчав до його приходу. — Заходь, заходь!

— Здравія бажаю, пане…

— Облиш! — відмахнувся контр-адмірал. Він обійшов завалений документами стіл і гаряче потис руку молодого офіцера. — До чого ці церемонії між старими товаришами? Чи ти думаєш, що, ставши контр-адміралом, я раптом забуду всіх своїх соратників?!

Капітан-лейтенант Дубов аж ніяк не чекав, що Лазарєв його хоч би пам’ятає! І не наважився навіть сподіватися, що адмірал вважає його своїм товаришем…

Уже вийшовши зі штабу, Володимир зумів нарешті зрозуміти лише одне: його визнано невинним у тому, що трапилося. Більш того, його дії були визнані максимально корисними і єдино правильними в даній ситуації.

За проявлену мужність і уміле командування, а також за порятунок екіпажа, довіреного під його команду, Володимир Олексійович Дубов нагороджується «Георгіївським хрестом» IV ступеня і призначається командиром нового, тільки-тільки спущеного на воду красеня-фрегата…

За Кючук-Кайнаджирським мирним договором 1774 року до Росії відійшли обширні області на південному заході.

Ще до початку російсько-турецької війни вісімдесят сьомого — дев’яносто першого років для Російської Імперії гостро постало питання необхідності спорудження третьої суднобудівельної верфі на Півдні. Молодий Чорноморський флот потребував виготовлення кораблів у місці зручнішому, ближче до моря. Севастопольське адміралтейство цілком було завантажене ремонтними роботами на суднах, що вже увійшли до ескадри, а Херсонське не могло поодинці самостійно забезпечити зростаючі потреби флоту у великих морських бойових кораблях, що мають велику осадку.

При цьому виведення побудованих на Херсонській верфі суден по мілководному Дніпровському гирлу ускладнювалося низкою додаткових обставин. У літній час Дніпро дуже мілів і, взагалі, мав порожистий фарватер. Це вимагало спеціальних понтонних пристроїв — камелей і дуже значних витрат часу як для проводки суден на корабельню для ремонту, так і для виведення їх у море через лиман.

Крім того, турки, що тоді ще володіли добре укріпленим Очаковом, у будь-який момент могли перекрити вихід з Херсона в море…

Тому пресвітлий князь Потьомкін-Таврійський, який командував у той час Чорноморським флотом, своїм ордером від двадцять п’ятого жовтня 1787 року зобов’язав голову Чорноморського адміралтейського правління контр-адмірала Мордвинова провести ретельні роботи з пошуку відповідного місця для майбутньої верфі. Іншими словами: «сделать промер глубины на Ингуле от устья вверх вёрст на 20 или более и доложить оный немедленно».

Місце на півострові, утвореному при злитті Інгулу та Південного Бугу, для будівництва запропонував Фалеев. Глибина дозволяла будувати тут кораблі практично необмежених розмірів і переправляти їх до Севастополя — головної бази юного Чорноморського флоту. Своїм ходом, без камелей.

Врешті-решт, після особистого огляду командувача, який висловив велике задоволення і затвердив розташування верфі й «будущего грандиозного адмиралтейства — гнезда грядущего Черноморского флота», була вибрана велика вільна ділянка на лівому березі, де річка Інгул впадала в Південний Буг…

У перших числах серпня 1788 літа від Різдва Христового інженер-підпоручик Соколов на місці, вибраному пресвітлим, провів інженерне розбиття під будівництво двох суднобудівельних елінгів і кузні при них. Услід за цим почалася екстрене спорудження верфі.

«К прибытию моему изготовьте проект корабля 46-пушечного, в самых лучших пропорциях, чтобы нижняя батарея состояла из 24-фунтовых, на баках и шканцах 18— фунтовые, включая тут по 2 картаулъных единорога на сторону, да и на деке по два же поставить, ют так укрепить, чтобы можно было поставить карронады, — писав Потьомкін Мордвинову. — Все орудия будут медныя, ежели надобно, то длину и ширину можете прибавить. Ещё лёгкий нарисуйте фрегатец скорого хода и прочный, 22-пушеч— ный, нанизу по 8-ми орудий, 6 и 18 фунтовпушек, на середине по два картаула на баке и шканце полукартаульные, кают хороший, который убрать прикажу сна рядом своим, артиллерия вся медная. Сие судно строю для себя, чтобы иногда водою в Тавриду или ко флоту ездить. Экипаж будут греки».

Ще через рік нове підприємство, рішенням того ж «светлейшого князя Таврического» перетворилося на адміралтейство й разом з усіма спорудами, що належали до нього, казармами та житлом іменуватися стало градом Миколаєвим.

Не примусила себе довго чекати й грамота імператриці Катерини Другої, Государині Всеросійської. Грамота, що затверджувала рішення всесильного фаворита…