Миколаiвське небо
Миколаiвське небо читать книгу онлайн
У міста є душа. Її присутність відчуваєш у нічних вулицях, затоплених світлом ліхтарів, у геометрії скверів і монолітах багатоповерхівок, вона дихає бризом у благоговійні лиця закоханих, що прогулюються бетонним пірсом, і утробно завиває в мороці арок, застерігаючи від прихованого в тіні зловмисника.
У розповідях цієї збірки — душа Миколаєва. Така, як її відчули кращі фантасти міста. Знайома й парадоксальна, кумедна й до щему тужлива.
Завжди різна. Завжди — фантастична.
Розгорнувши книжку, ви відкриєте для себе новий, паралельний Миколаїв. Місто, де давно облаштувалися схожі на нас інопланетяни. Де відбулася перша антирекламна революція. Де минуле й сьогодення вступили в сутичку за право володіння світом, а сталкери влаштовують пікнік на узбіччі Намиву.
Готові до подорожі, яку запам’ятаєте надовго?
Тоді — перегортайте!
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Навіть ногою притупнула. На підлогу впали обривки якихось сушених рослин.
Христофор навіть відскочив до стіни.
Бабця тим часом витягла звідкись химерну люльку. Довгу таку, тонку. З великим, схожим на чашу чубуком, прикрашеним, як і мундштук, майстерним різьбленням. Все Це було вкрито чорним лаком і перев’язано в кількох місцях різноколірними шнурівками. А ще вся ця композиція завершувалася трьома, досить великими, бурими пір’їнами, закріпленими біля чубука кумедною круглою пряжечкою, виробленою, схоже, з почорнілого від часу дерева.
Усі ці тонкощі Христофор зміг розгледіти вже після того, як «бабця Явдоха» вправно зачерпнула чубуком з середини однієї з численних гірок, розсипаних по невеликому столику серед всілякого непотребу і якихось віників, і притоптала те, що зачерпнула, коричневим пальцем з довгим жовтим нігтем.
— А-а, ти ще тут? — здивувалася бабця, коли обернулася до нього з люлькою в зубах. — Ну, коли не пішов ще, то пригости жінку вогником.
— Що?! — здивувався Христофор.
— Що-що? — передражнила його Явдоха. — Куриш, мабуть? Кури-иш…
— Курю, — погодився боцман.
— Ось я й кажу, пригости жінку вогником за добру пораду, від щирого серця дану, бо відома мені скрута твоя.
— Яка скрута? — завмер моряк, вже витягнувши з кишені кресало.
Явдоха вихопила його у боцмана, з помітною вправністю висікла іскру та розкурила свою люльку. По кімнаті рознісся своєрідний такий, з одного боку і приємний, а з іншого, навпаки, десь навіть і відразливий запах.
Заплющивши очі, Явдоха глибоко затягнулася, завмерла на кілька секунд. Випустила дим.
— Що це у вас, бабусю, за люлька така цікава? — раптом осмілівши, поцікавився боцман. — І тютюнець якийсь дивний… Ви, перепрошую, часом не відьма?
Бабця, що в цей час знову затягнулася, поперхнулася димом, зайшлася важким кашлем з гучними хрипами, намагаючись чергувати його зі сміхом.
— От насмішив! — Явдоха втерла рукавом сльози, що виступили; ще кілька раз хлипнула. — Ну, ти даєш! Сто років так не сміялася!.. Ти при своєму розумі, хлопче? Чи з глузду з’їхав на ґрунті життєвого розладу? Яка відьма? Чого раптом? Такий солідний з вигляду чоловік, начальник, а в казки вірить!
Бабця усміхнулася, показавши за синюватими старечими губами набір гнилих пеньків.
— На, спробуй! — вона протягнула Христофору свою люльку, заздалегідь протерши мундштук хусточкою.
Моряк слухняно узяв люльку, кілька разів затягнувся. Кашлянув.
— Міцний у вас тютюнець, бабусю! Кахи-кахи… І такий…
Христофор зробив правою рукою в просторі багатозначний жест, але, так і не пояснивши, який саме у неї тютюнець, раптово притулився до стіни. Вираз обличчя у нього був найздивованіший з усіх, які бувають у людських істот. Бо сповнився він зараз відчуттями, які збентежили сильніше, ніж усе, що траплялося з ним за сорок з лишком років багатого на події життя!
Ноги зненацька зробилися ватяними, голову ніби зчавили чиїсь невидимі обережні пальці. Кілька разів його хитнуло, але штормом боцмана не налякати! Христофор звично розпластався по стінці, неначе вона була стіною надбудови під час шторму. Думки плуталися у важкій голові, що раптово стала чомусь чавунною, думки наповзали одна на одну, вимагаючи уваги тонесенькими осоружними голосками… А він все намагався пригадати те, єдине, НАЙГОЛОВНІШЕ!
Христофор похитав головою, ніби намагався витрусити з неї горезвісний дур.
— …привіз мій пращур з Америки, — донісся, нарешті, до його слуху скрипучий голос відьми. Тепер Христофор був упевнений в цьому, що «бабця Явдоха» була найсправжнісінькою відьмою. — З тих пір вона в нашому роді переходить у спадщину, разом із силою…
— Га-а?.. — спробував вступити в бесіду боцман, але бабця відрубала:
— І скажу тобі таке. Зроби, що раніше казала, а потім придивися до Катерини… Придивись-придивись! Справна дівка, якраз для тебе.
Бабця ще раз затягнулася з своєї дивної люльки.
— І пам’ятай! Щиру молитву! Щиру!!! Зрозумів? Зараз же — йди геть!..
І, відвернувшись, взялася за свої незрозумілі маніпуляції з горами зелених, з гострим запахом, подрібнених рослин.
Його винесло з бабциної хатини, неначе вихор під лікті підхопив. Через короткий час Христофор не міг пригадати ані вулиці, де жила бабця Явдоха, ані того, як він примудрився дістатися практично до центру малознайомого міста.
Тут він отямився. Постояв, розгублено оглядаючись довкола. Потім втомлено сів на найближчу лавку, набив свою люльку й закурив.
«Ну й справи, — думав Христофор, пихкаючи люлечкою, набитою добрим матроським тютюнцем. — Їй-бо відьма!.. Але…»
Він помовчав, попихкав, поширюючи навколо себе хмари сизого диму.
«За таких обставин? Та все, що завгодно! Хоч дияволу душу продати…»
Від цієї думки Христофор Міріков здригнувся, як від удару батогом, наїжачився і почав хреститися, супроводжуючи свої дії бурмотінням:
— Свят, свят, свят! Боже, навіть вигадати таке! Святий Миколаю, покровителю моряків та інших мандруючих по водах! Спаси й захисти!..
І озирнувся довкола. Чи не бачив хто раптом моменту його сумніву у Священних Канонах.
Широка вулиця була порожньою. Ще раз перехрестившись для певності, Христофор докурив люльку, вибив її та заховав до кишені. Посидів кілька хвилин у роздумах.
Потім устав і рішуче рушив уздовж вулиці. Виявилось, що його занесло до Адміралтейського собору, який підносився над дахами будинків у кварталі ліворуч. Моряк рішуче звернув туди, підійшов до храму. Похрестився-помолився на святі хрести, постояв трохи й вирушив додому на «Цісаревич».
Біля трапу тупцював Альошка. «Йому що, зайнятися нічим?» — промайнула грізна думка, але тут же теплом розлилася інша: «Чека-а-а-є!»
Альошка був йому замість сина. Десяток років тому купили хлоп’я, скинувшись всією командою, на невільничому ринку в Ізмірі. Так припав морякам до душі п’ятирічний карапуз, що однаково гарно шпарив російською й турецькою, але пам’ятав тільки своє ім’я: Альошка. За всіма ознаками був хлопчисько слов’янського роду. Та й хрестик натільний… Кульгавий араб, що продавав Альошку, не зміг пролити світло на його історію. Сам, мовляв, купив у когось, родоводу не питаючи.
З того часу хлопчисько вступив у юнги Російського Чорноморського флоту.
— Гавриличу! Та де ж ти ходиш? — Альошка витягнувся у фрунт, відважно, як Христофор учив, віддав честь. — Там тебе каноніри з обіду чекають.
— Чого б це?.. — здивувався боцман, ступаючи на трап.
— Так там Козибов з Гришкою Марфутіним посперечався про щось. А про що — не кажуть. Чекають на тебе, кажуть, тільки тобі їх розсудити довірять, — пояснював Альошка, поспішаючи по трапу позаду нього.
— Гаразд, розберемося.
— Гавриличу! — це був вже лейтенант Зайчиков. — Що це ти по вулицях чорніший за хмару ходиш, людей не помічаєш, не вітаєшся?
— Ви це про що, пане лейтенанте?!
— Так сьогодні удень на Спаській! — вигукнув Мітя, червоніючи, що траплялося з ним завжди, коли боцман Міріков величав його за званням.
— Не пам’ятаю! — чесно зізнався Христофор. — Може, і був я на цій вулиці сьогодні, але вас не бачив точно, перепрошую.
Зайчиков знову знизав плечима і, коли боцман з юнгою сховалися в надбудові, пробурмотів:
— Ось вона, старість, що з людьми робить!.. Адже міцний ще мужик.
Юний лейтенант був старший за Альошку всього лише на два роки, але все ж таки він трохи гонорився. Хоча всього лише місяць тому споров мічманські нашивки і змінив їх на лейтенантські еполети. І те, що два своїх мічманських роки провів на батареї Хіума, одного з островів Моонзундського архіпелагу, і в море виходив лише двічі, не враховуючи переходу з Одеси до Миколаєва, теж не рівняло Мітю з Альошкою, що виріс на кораблі… Адже Зайчиков був офіцером і дворянином! Хай не казна-якого знатного роду, але все ж таки.
Поклавши руку на серце, Мітя просто заздрив Альошці. Юнга був улюбленцем всього екіпажу і капітана зокрема. Сильний, спритний, вже досвідчений моряк!..