Миколаiвське небо

… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.

— Годі тобі!.. — відмахнувся від кока Юрій. — Завжди ти перебільшуєш!

Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це — центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..

— А ось ще анекдот! — Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. — «Дочка скаржиться матері: — Мамо, здається, я вагітна! — «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» — Не пам’ятаю! Здається під кермом!»

Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…

Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.

— Онде барчик цікавий, — повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!

— Зайдемо? — з надією спитав Вітька.

— На зворотному шляху! — відрубав перший механік. — Ходімо далі!

Завантаження вже скінчилося, і Дракон відпустив їх у звільнення на берег, заздалегідь попередивши властивим йому менторським тоном, щоб не надумали «влипати в різні неприємності»… Інакше «на судно навіть не повертайтеся!»

— Ну може, хоч в намет заскочимо, свіженьким «Янтарем» підзаправимося? — з придихом запитав Іванов, широким жестом вказуючи на пивний заклад, що знаходився посеред пішохідної мостової вулиці.

Намет із загостреним дахом, розписаний яскравими лейблами легендарного Миколаївського пивзаводу «Янтар», що нині входить до структури європейського концерну «Сан-Інтербрю», гостинно прочинив отвір входу. Там, у теплій затишній напівтемряві, заклично й принадно мерехтіли ряди пляшок, що підсвічувалися лампочками барної стійки. «Біле», «Багряне», «БілаНіч», «Янтар» — преміум, темний, міцний та світлий, відновлений «Чорний Принц», не кажучи вже про обов’язкове «Чернігівське» — світле, міцне, темне та преміум — щонайповніший комплект пивних радощів був у фірмовій точці пивного гіганта. На мить здалося навіть, що там, на полицях, стрункими рядками вишикувалися пляшки з легендарними сортами миколаївського пива минулих уже часів: «Фаворит», «Особливе», «Вечірній Миколаїв», «Веселий Роджер», «Оксамитове», «Гетьман» і часів позаминулих — «Українське» перших років незалежності та «Жигулівське» радянської доби…

Застигнувши при вході до цього «палацу» насолоди, Вітька дивився на супутників з торжеством, ніби чарівник, що помахом руки викликав з небуття всі ці хмільні скарби.

Чіф глянув на кока не менш виразно.

— «Оболонь» краще! — безапеляційно заявив він. — З українських — найправильніше пиво.

— Нахабна брехня! — заволав ображений до глибини душі Іванов. — Це було давно й неправда! А в Миколаєві як варили добре пиво, так і досі варять…

— А мені «Живчик» оболонський подобається, — заявив старший моторист Вовчик Абеленцев, єдиний в екіпажі непитущий. — І мінералка в «Оболоні» смачна…

Під акомпанемент диспуту на тему пивних та інших смаків, моряки з «Андрія Голубева» | пройшли ще з півкварталу.

— А, до речі, он там, — невгамовний корабельний кухар раптом різко змінив тему і махнув рукою вліво, — миколаївці недавно поставили пам’ятник Миколаю-Чудотворцю… З-поміж іншого, покровителя моряків, — багатозначно додав він. — Ходімо подивимося?..

Протестів ця пропозиція ні в кого не викликала. Навіть у чіфа.

Тільки непитущий Абелєнцев запитав, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Блін, а хіба ж можна ставити пам’ятники не реальним, а вигаданим особам?

— Ну, це як подивитися, — сказав раптом Сергій Стульник, третій помічник капітана. — Де вигадане, а де справжнє. Якщо безліч людей у щось або в когось вірять, напевно, це | неспроста? Казка — брехня, та в ній…

— Щодо цього святого, я десь читав, що якраз він був цілком реальною людиною, — повідомив чіф. — Християнський священик, здається… І діяннями своїми заслужив таку величезну славу, що дотепер пам’ятають його… Дива творив насправді, людям допомагаючи.

— Невже? Ну-ну, — скептично прокоментував кок. — Шкода, що в наш час чудеса тільки в кіно бувають. А в житті хіба що з перепою привидітися можуть!

— От-от, жива людина! І взагалі, я вірю, що в основі будь-якої легенди лежать якісь реальні події й факти, — переконано гнув свою лінію категоричний, як завжди, Стульник. — Диму без вогню не буває! Просто не вся інформація стає широковідомою. Але щось просочується, і народжується міф… Причому, цілком можливо, насправді істина куди крутіша і фантастичніша, ніж ми думаємо. У Всесвіті ІСНУЄ не тільки те, що бачать наші очі і що ми можемо помацати руками…

… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.

— До речі, — перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, — є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!

— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.

— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.

Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…