Миколаiвське небо

Скільки існувала Імперія Османа, турки постійно й наполегливо лізли на землі України. Чимсь вона їх притягала, вабила нестримно. І до її возз’єднання з Росією лізли, і після — не лінувалися…

Втім, як і багато інших народів до і після османів. Було, мабуть, в цих ковилових неозорих степах і справді щось украй привабливе! Наче медом помазане, одвіку пруть і пруть кляті вороги на землі ці приморські…

— То що тепер?

— Тепер!.. — Дубов гірко посміхнувся і налив собі ще. — Тепер ось сиджу, чекаю закінчення слухання у моїй справі.

Володя ще раз чокнувся з кузеном, що так і не доторкнувся до своєї чарки, і відправив горілку до рота.

— Левенятку! Чому не п’єш? — капітан-лейтенант Дубов кілька разів клацнув пальцями, смачно захрумтів огірочком. — Чи ти не радий мене бачити, га-а?..

— Що ти, Дрейку! Радий, звичайно! Ось тільки новини ти повідомляєш… такі, що ой-ой-ой.

— Така дійсність, братику! — Володя смішно відкопилив нижню губу. — Твій брат…

— Краса й гордість Чорноморської ескадри! — утнув Леонід жарт, що вперше прозвучав давно вже, приблизно вісім років тому; тоді брат, ще будучи мічманом, повернувся з медаллю з кругосвітнього плавання на шлюпі «Мирний». То була перша російська кругосвітка…

Почувши це, Володимир гірко посміхнувся.

— І ось тепер «краса й гордість Чорноморської ескадри» «бездарно втопив довірений його команді бойовий корабель», я цитую, упустив контрабандистів і сидить під арештом!.. І нікчема Воленберґ, що до ладу не знає, що таке море, втоптує ветерана Наваріна в багно!

— Дрейку, Дрейку! — Льоня поклав руку братові на плече. — Все владнається! Не вірю, щоб не розібралися. І вже зовсім навіть не припускаю думки про те, що ти міг помилитися! Адже море — твоя стихія!!

Дубов посміхнувся з ще більшою гіркотою.

— Проте все виходить саме так! Контрабандист утік, бриг на дні, а я…

Він приречено махнув рукою.

— А капітан?

— А капітан з лихоманкою звалився ще за тиждень до виходу в море. Отже капітаном на момент, хм… Інциденту, був я. Таким чином, на мені вся відповідальність!

— А Микола Петрович? Він же, ти казав, прихильно ставився до тебе ще з часів походу на «Мирному»?

— А Микола Петрович, Льоню, зараз по той бік моря, в Туреччині з візитом від Імперської Корони. Ананій же в повному розумінні заміщує адмірала… І не інакше, як мстить мені за дуель з його племінником.

— Ти про того зухвалого поручика інфантерії, що стрілявся з тобою роки три тому через Анастасію Довгоруку?!

— Саме так! — знов схопився за пляшку Дубов.

— Вольдемаре, годі пити! — спробував зупинити його Леонід, але марно.

— У мене, братику, жорстока меланхолія виникла з цього приводу, — пояснив Володька. — Ні можливості з’єднатися з коханою, ані реалізуватися як офіцер!..

— Але ти ж…

Дубов підняв руку в застережному жесті, і Леонід слухняно замовк.

— Льо-он-чику! — брат буквально повалився на нього своїм масивним тілом. — Не рий і не намагайся!.. У Воленберґа все схоплено, як кажуть мої матроси!

— Але ж ти…

— Пусте! — відрубав Володимир. — Тим більше, що Настю вже не повернеш!

Після дуелі, що мала вельми гучні наслідки при дворі, княжну Анастасію Довгоруку видали заміж за посланця Французької корони, але вона не прожила в шлюбі й півроку — згоріла від швидкоплинних сухот, як і її новий чоловік услід за нею!

— Вовчику! — нерішуче покликав Леонід. — Ну, так що ж тепер?..

Володимир Олексійович Дубов, капітан-лейтенант Російської Чорноморської ескадри, був його кумиром з дитинства. І тепер ВІН раптом опинився під судом! Леонід навіть у страшному нічному кошмарі не міг уявити такої ситуації! Брат, якого він щиро обожнював, вплив якого змусив молодшого кузена порушити сімейну традицію!..

Наскільки він знав сімейну хроніку, Льоня був першим Максимовим, Щ° став морським офіцером. Споконвіку Максимови служили царям російським як піхотні офіцери. Традицію цю не зумів зламати навіть несамовитий цар Петро Олексійович!

І ось тепер Леонід Пантелеймонович Максимов став першим у всьому, далеко не короткому, роді Максимових морським офіцером.

І все завдяки впливу кузена, старшого на п’ять років!

Максимови, по роду військові, неабияк проявили себе на полях битв. І все на суші. Він же, Леон Максимов, п’ятий Леонід в роду Максимових, під впливом брата, який заразив його морськими просторами, захотів бути першим Морським офіцером у роду…

Слава Богу, що Вольдемар виявився набагато майстернішим стрільцем, ніж Саша Пушкін!

Саме тому бездітний Ананій, прив’язаний до свого племінника, однозначно вирішив поквитатися з його «кривдником і убивцею»…

Поручик Болен-Тодес сам кинув Володимиру Дубову виклик!

Життя або смерть через жінку!

Цього Володимир Олексійович Дубов не стерпів! Тим паче, що княжна Анастасія очевидно симпатизувала йому!..

Скривавлений кітель поручика інфантерії Аристарха Болен-Тодеса дотепер зберігався в одному з його південних маєтків. І не тому, що був чимсь примітний! Просто Володя мав слабкість…

Він колекціонував призи!

Медаль «За відвагу», підв’язка від панчохи якоїсь завзятої баронесочки, простенький, але зручний в ужитку олов’яний ківш, поцуплений мимохідь з якогось невідомого готелю в Альпах, у якому вони разом проводили відпустку… Ще медаль, орден.

Бо за вдачею своєю Володимир Дубов був Переможцем! Навіть думка про можливу поразку не допускалася ним, як така. ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГА.

«Aut Caesar, Aut Nihil!» [4], — завжди, скільки пам’ятав Леонід, було девізом кузена. І ось нині…

— Вольдемаре! Думаю, тобі слід розвіятися! — вирішив лейтенант Максимов. — Давай прогуляємося містом. Можливо, і в ну мера сходимо…

При згадці «нумерів» — «краса й гордість Чорноморської ескадри» помітно пожвавішав!

— Оп-на, братику! Говориш вже, як справжній морський вовк, що повернувся з круго— світки!

Леонід встав.

— Так, може, вийдемо «в чисте поле»?

— Вийдемо! Обов’язково вийдемо! — пообіцяв Дубов, наливаючи знову… — Тільки не раніше, аніж ти зі мною вип’єш…

— Добре, Вольдемаре! Давай вип’ємо! — лейтенант підняв свою чарку.

— За Могутність і Славу Чорноморської ескадри, трясця її матері!!

Володя випив, закусив. Дочекався відповідних дій від молодшого кузена.

— Скажи-но мені, Леоне! Якщо за стільки років не зуміли тямущої лоції скласти…

— Господарю! — в кімнаті виник ординарець Васька. — Пакет вам!

Володимир забрав простягнутий лакеєм великий поштовий пакет, розірвав його і зосередився на читанні.

— Ось, Льончику! — повідомив він, кидаючи листки паперу на стіл. — Шедевр графоманства від барона фон Воленберґа! Цим словоблудством приписується мені злочинна змова з контрабандистами, зловмисне затоплення російського бойового корабля і частка в незаконній торгівлі забороненими товарами, а саме: тютюн турецький, тканини…

— Володю, прошу тебе! — скривився Максимов. — Не звертай уваги на старого маразматика! Ходімо!

— Ходімо! — погодився з ним старший брат. — Дівчатка вже, мабуть, заждалися!

Не без допомоги Леоніда Володимир Дубов одягнувся і покинув готель… Дуже скоро вони опинилися в єдиній на той час у молодому Миколаєві ресторації під назвою «Корона».

— Люб’язний! Чарку коньяку! — крикнув Дубов з порогу.

До них підскочив уважний слуга, посадовив за вільний столик… Далі Льоня Максимов пам’ятав усе досить туманно. А його гаряче любимий братик у результаті взагалі десь зник.

Був-був, і не стало!

Ось тільки що, начебто, пили за перемоги російського флоту! І от вже стілець навпроти Льоні порожній!

Де ж Володя?..

Володимир тим часом опинився у кабачку для простолюддя, сидячи за гладенько обструганим столом.

Дубов озирнувся і побачив, що навпроти сидить якийсь старий і дивиться на нього вельми співчутливо. Сива акуратна борідка додавала його обличчю благородного вигляду. На столі перед старим лежала книга в чорній строгій палітурці й стояв кухоль пива.