Миколаiвське небо

Відбулося це 1790 року.

На підприємство, що активно будувалося, були направлені з Петербурга та Архангельська майстри корабельні й майстрові, хто здібним був. Зібрали й робочі екіпажі. По розверстуванню із сіл набрані були кінні та піші робочі люди…

Таким ось чином Кузьма Савєлов й опинився серед корабельних теслярів.

6 січня 1790 року на новій верфі урочисто заклали перший корабель, сорокашестигарматний фрегат, що іменувався «Святий Миколай».

Михайло Фалеев, який здійснював будівництво верфі, 16 серпня представив Потьомкіну плани майбутньої «колиски кораблів», із зазначенням величин і відстаней. Плани склав корабельний майстер Семен Опанасович Соколов, той самий, який збудував перший миколаївський фрегат. Фалеев писав князю:

«… Заложил корабль святого Николая на канун богоявления Господня при собрании всех членов адмиралтейских, штабу и обер-офицеров и нижних служителей… Работа проводится со всевозможным поспешанием, надеюсь и его отстроить до…»

При Миколаївській верфі створили артилерійську кузню і токарню, а трохи згодом і канатний завод.

Стапельні роботи на «Святому Миколаї» тривали близько восьми місяців. 25 серпня після полудня о шостій годині спустили корпус корабля на воду…

У цій вельми значній для нової верфі події брали участь усі члени Чорноморського адміралтейського правління, офіцери, майстрові й, звичайно ж, народ. Тільки для виготовлення насалки спускового пристрою було потрібно сім десятків відер пісного масла, шістдесят пудів топленого сала й двадцять пудів гарячої сірки.

Ці витрати вразили Кузьму, звиклого до тихого житія у своєму глухому селі Покровці Рязанської губернії.

Кузьма, крім землеробства, потроху теслярував, як і батько, і дід його. Та раптом, по розверстуванню, потрапив на нову верф… Це б ще й нічого. Панське свавілля на Русі не новина! Проте ось нині його з робочого екіпажа намірилися перевести в корабельні теслярі з припискою до борту «Святого Миколая». Бо майстерний дуже в теслярській справі…

Кузьма впав у відчай. У нього ж у Покровці дружина Фекла та троє хлоп’ят! Давид, Михайло і Марфутка, молодшенька, яка обожнювала татка і обожнювалася татком…

Рішенням адміралтейства «о недостатке плотных людей корабельных касательно экипажей» Кузьму перевели з екіпажа робочого в екіпаж фрегата, що будувався. Тому перебував мужик у повному чорному відчаї. Удома земля-годувальниця хиріє без нього, дружина, діти! Та й прихворіла Феклуша, як він чув від односельця кривого Федьки Вознюкова, який потрапив зовсім недавно на нове будівництво. Що ж тепер буде?! Він уже думав, відпрацює повинність та й додому, до сім’ї… Ну, рочки два-три, не більше… А зараз…

Служба на флоті — двадцять п’ять років, як відомо. Як же вони там без нього? Хто годуватиме їх?..

Кузьма не хотів служити на флоті. Був він з діда-прадіда селянином і любив землю. Перетирати в зашкарублих від нелегкої селянської праці пальцях свіжозорану земельку, опускати зерно в її черево… Що може бути краще за це?!

Нехай і став він майстерним теслею, але завжди однозначно був людиною землі. Велика вода для нього — страховисько. Та й, крім того, нудить його нещадно від хитавиці… Жах, що з ним робилося, доки йшов сюди фрегат відкритим морем!!!

Отже, ніяк Кузьмі не можна у флот. Немає для нього доленьки гіршої, ніж хвилі борознити! Мила його душі доля — в землі борозни проорювати…

— Савєлов! Пішов! — проревів молодий лейтенант Аркадій Варсоноф’євич Мафусаїлов.

Саме його капітан другого рангу Львов, призначений командиром нового фрегата, поставив стежити за тим, щоб екіпаж «висповідався й отримав благословення» на флотську службу; корабель зовсім недавно влився у Чорноморську ескадру, і малодосвідчені здебільшого матроси відчайдушно потребували зміцнення духу…

Кузьма підхопився і пройшов до каюти капітана, де батечко сповідав майбутніх моряків.

Тесляр увійшов до капітанової каюти й побачив молодого священика років тридцяти. Дивився той привітно і з розумінням, як і личить святому отцеві.

— Проходь, сідай, Кузьма Савєлов, син Демида! Повідай, чим серце важке.

— А ви мене знаєте, отче?! — подивувався тесляр.

— Може, й знаю… — ухильно відповів священик. — Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.

Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.

Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.

Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…

Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:

— А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?

— Як не знати! — пожвавішав мужик. — На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! — зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…

— Миколай тобі допоможе… — тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. — Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному — бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути — куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…

Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…

Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…

— Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.

— Скажи, отче, як тебе звуть? — майже нечутно, одними губами, запитав селянин. — За кого молитися мені, кому подяку складати…

— Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.

— Небеса чують… — луною повторив заворожений Кузьма.

— І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.

Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.

… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.

— Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… — Михайло Іванович помовчав. — Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?

— Не можу знать, пане капітане другого рангу! — за статутом відрапортував Кузьма.

Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.

— Гаразд! Успіху тобі! Йди…

— Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!

Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!

Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.

Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось — доля залишатися на березі. Хто щиро прохає — неодмінно отримує. Амінь.