Невидимець. Машина часу

– Ого! – вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рота, став прислухатися. – Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто – в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.

«Там наче натовп під пагорбом, біля «Веселих крикетистів», – подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані – невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Місяць-молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному. Хвилин п’ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задзеленчав дзвоник при парадному вході. Після тієї стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що за дивина?» – подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову за роботу, але марно. Тоді встав, зійшов униз на сходовий майданчик, подзвонив і, перехилившись через поручні, гукнув до служниці, коли та з’явилася в передпокої:

– Це не лист був?

– Ні, просто хтось випадково подзвонив, сер, – відповіла вона.

«Щось я неспокійний сьогодні», – сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цього разу рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже із захопленням працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред кола світла, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, він відчув, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по віскі та сифон із содовою водою.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидно, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

Він узяв в руки сифон та пляшку з віскі й знову став підійматися сходами, уважно озираючись на всі боки і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На сходовому майданчику він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що, коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, значить, він не доторкався до ручки. Він спокійно увійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж зазвичай. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На покривалі темніла кров, а простирадло було розірване. Увійшовши перший раз до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалася зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній. Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

– Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос? Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і умивальником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.

Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обмотаний дбайливо навколо чогось, але зовсім порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:

– Кемпе!

– Що? – Кемп так і лишився з розкритим ротом.

– Не хвилюйтеся! – сказав Голос. – Я – Невидимець.

Кемп спершу не відповів нічого й тільки дивився на бинт.

– Невидимець! – спромігся він нарешті.

– Невидимець, – повторив Голос.

Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.

– А я думав, що все це – брехня, – сказав він. – Ви забинтовані?

– Так, – відповів Невидимець.

– О! – вигукнув Кемп і встав. – Слухайте, – почав він. – Але ж це – безглуздя! Якийсь фокус!

Він раптом ступив уперед, і його простягнена рука зустріла в повітрі невидимі пальці.

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

– Заспокойтеся, Кемпе, ради Бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

– Кемпе! – скрикнув Голос. – Кемпе, заспокойтеся! – і невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестися, тільки Кемпові руки були вільні, і він люто бив ними, куди попало.

– Будьте розважливі, чуєте? – сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе штурхав його під боки. – Слово честі, мій терпець зараз урветься! Та лежіть же тихо, дурню! – прогарчав він у вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді втихомирився.

– Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову, – сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота. – Я – невидима людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не будете поводити себе як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Я Гриффін, ми ж разом вчилися в університеті.

– Дайте мені підвестися, – попросив Кемп. – Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі шию.

– Я – Гриффін, учився в університеті разом з вами. Я сам зробив себе невидимим. Я – звичайнісінька людина, ми ж разом вчилися, тільки я зробився невидимим.

– Гриффін? – повторив Кемп.

– Гриффін, – відповів Голос. – Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще був нагороджений медаллю за роботу з хімії.

– У мене голова йде обертом, – сказав Кемп. – Нічого не второпаю. До чого тут Гриффін?

– Та це ж я – Гриффін.

Кемп поміркував.

– Це жахливо! – промовив він нарешті. – Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

– Нема тут ніякої диявольської сили. Це – цілком природний і досить зрозумілий процес.

– Це жахливо! – повторив Кемп. – Як же воно...

– Справді, досить жахливо. Але я – поранений, мені боляче, і я втомлений... О Боже, ви ж мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі протягнувся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець скрипів, і сидіння на ньому ввігнулося десь на чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав шию.

– Це дивовижніше за всякі привиди, – мовив він, дурнувато засміявшись.

– От і добре. А ви, дякувати Богу, починаєте приходити до тями.

– Або до дурості, – кліпнув очима Кемп.

– Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

– Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?