Бiсова душа, або Заклятий скарб

І доля в них теж — різна.

От візьмемо тих-таки чародіїв-чаклунів, бабок-шептух та інший люд відовський. Чому «відовський»? Та тому, що відають більше за звичайну людину. Але і розплата за те чекає тяжка, не залежно, між іншим, від того, добро чи зло творили вони в Яві, — бо йшли вони супротив Христової віри, яка ось уже кілька століть володарює на наших землях. Ні, синку, я зараз не про шкоду чи користь православ’я кажу — та й чи мені про такі матерії судити?! Я про те, що відуни всілякі (та от хоча б ми з тобою), навіть якщо добро людям роблять, усе ж таки проти Господа йдуть, порушують Христом заповідане. Так, принаймні, мені один чернець пояснював… сильно ми тоді засперечалися з ним… ну та нехай. Головне те, що після смерті своєї, якщо людина міцно була до Яви прив’язана, про-Яв-лялася тут яскраво, значно, — важко їй до Господа йти, немає їй дороги на шлях Господній, доводиться свою прокладати, в інших просторах.

Будь-що може з такою душею статися. Може вона застряти в Наві, тому місці, де знаходиться Рівнина передсмертя. Бо Нав — це і є світ померлих наших предків. Застрявши там, наче мала трісочка на дні швидкої гірської річки, між камінням, — змінюється душа. Сутність її внутрішня починає виповзати назовні, змішуючись з уламками Кістлявої, яка у такої людини ніби руйнується і не відходить повністю. І поєднавшись, зрісшись по-новому, утворюють Кістлява і душа, вважай, якесь інше створіння. Різним воно може бути — і задатки у нього різні проявляються. Хтось усе життя на річці провів — той водяником стає; хтось у лісі чи в полі, у горах чи при господарстві кращі свої роки, при хаті просидів… — так і перетворюються на мавок, чугайстрів, шишиг, кікімор… Багато їх, синку, душ загублених. Шлях у них складний, дорога для них до Господа темна і терниста. Бо потрапляють вони з Нави у Вирій, що знаходиться наче поряд із Яв’ю, але немовби під нею.

Тісно переплелися Яв із Вирієм, тільки Нав у них замість тонкої перемички. Але нечисть, душі ці невпокоєні, здатні легко пробиратись між Вирієм і Яв’ю, а приманюють їх сюди непевні спогади і бажання, яким не дано збутися. Наче діти малі, тягнуть вони руки, помисли до нас, у Яв, та даремно — не доступні нечисті ані радість кохання, ані тепло людське. Бо все це — доля живих, а нечисть уже померла, віджила. І, хоча й проЯвляється — лише на шкоду собі та іншим. Озлоблюючись, нав’є коїть малі та великі біди тим, кого звинувачує у власних горестях, — людям.

Зустрінешся з нечистю — будь обережним. Не думай, що якщо були колись людьми, то людьми й залишились. Нечисть — вони тварюки небезпечні, злотворні. Доки не згинуть — чи від хреста святого, чи від кола осикового, чи ще з якоїсь причини, — залишаються найлютішими ворогами людськими.

Тільки не переплутай їх із нелюдями — то створіння живі, просто не люди, ані зовнішністю своєю, ані норовом. Із нелюдями можна й подружитися. Наприклад, домовиками інколи стають невпокоєні душі, а інколи — нелюді, часто мудрі та незлостиві.

Не те — нечисть. Зовні можуть скидатися на людину, та лише зовні.

«Що ж робити, аби не стати таким?» — запитав тоді в Світайла Андрій. Марилося вже йому, молодому характернику, своє безрадісне посмертя у вигляді якого-небудь вихору, що часто зустрічається на степових шляхах; як кидатимуть у нього добрі люди ножі та відхрещуватимуться, а він, скажений, втративши останні крихти розуму, підминатиме під себе людину за людиною, ламаючи кістки й випиваючи кров…

Зітхнув Світайло, всміхнувся лагідно, заспокійливо.

Треба завжди пам’ятати, хто ти є, синку. І йти на Господній шлях із легкістю в серці, без злоби, без остраху. І ще — подбати про те, аби неодмінно виконати всі потрібні при похованні відунські обряди.

Але я зараз про інше. Яв і Вирій пов’язані між собою, і не лише після лихої смерті можна потрапити звідси туди. Я вже розказував тобі про Джерела Сили, місця, де земля-матінка одружується з небом. Вони, Джерела, бувають Золоті та Срібні. Одними потрапиш у Вирій, іншими повернешся у Яв, треба тільки знати, коли «пірнати».

Існують й інші шляхи. Один такий відкривається на кінці темної райдуги. Про неї я тобі багато не розповідатиму, не час іще. Скажу тільки, що немає страшнішої і небезпечнішої дороги у Вирій, бо, проходячи через Джерело, завжди знаєш, де опинишся. Не те — з райдугою; вона мінлива і злотворна, з нею не жартуй — сама кого хочеш пережартує. Коли поталанить тобі уздріти її та дістатися до місця, де входить вона у землю, не поспішай — бо ніколи не передбачиш, куди занесе тебе нелегка.

Відтоді, як повчав його Світайло, збігло чимало років. Не раз доводилося Андрію бувати у Вирії, тричі бачив він темну райдугу — але ніколи не скористався нею.

Він приблизно знав, де основні Золоті Джерела, через які можна було повернутися в Яв, тож міг би, напевно, знайти до них путь, аби проЯвитися в потрібному місці.

Та от тільки, що це за місце, Ярчук не знав.

«— Перейди у Вирій. Від’їдь подалі звідти, де опинишся, — доки не стемніє. Тоді влаштовуйся на ночівлю і… от, візьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запітніє, на ній проступлять слова. Керуйся тими вказівками, а коли виконаєш, знову подихай — і рушай далі. І чини так, допоки не доберешся до місця. Це — аби хоч трохи полегшити тобі мандрівку».

«Аякже, полегшити!» — Андрій хмикнув і озирнувся довкола.

Він стояв на дні величезного яру, такої собі жертовної чаші природи. Схили багровіли неправдоподібно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров — вона не така, тьмяніша і… живіша, чи що.

Дійсно, коли під’їхали ближче, Андрій побачив, що багряні смуги — не що інше, як кущики трави, незвичайної і за кольором, і за формою, — та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але не зірвав ані листочка.

Андрій тим часом запримітив уже стежку, якою можна було вибратися звідси. Вечоріло — тут, у Вирії, зміна дня й ночі відбувалася інакше. Зазвичай, якщо в Яві був день, тут панувала ніч — і навпаки. Але залежно від пори року бували не дуже значні розходження. Там, звідки приїхав Ярчук, починало світати.

«— …доки не стемніє».

Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потім уже він відпочине, вони з Орликом відпочинуть.

— Дядьку! Дядечку, рідненький! Де це ми?!

Навіть якби Орлик раптом (Вирій усе-таки!) навчився розмовляти, сумнівно, що він робив би це тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так і є! От же ж нечиста сила! Ані продихнути од бісових створінь — щойно сюди прибув, а вже з’явилися!

Точніше, з’явився. Потерча було одне, і вже це здавалося дивним: зазвичай ці духи згублених дітей ходили по двоє-троє, якимсь надприродним чуттям відшукуючи собі подібних і гуртуючись у зграйки. А тут — одиначок.

Може, новий, нещодавно померлий?

— Дядечку, не мовчіть! Прошу, дядечку!

«Що ж йому сказати?!» — розмірковував Андрій.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такі, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя — і тому потрапляють у Вирій, а не йдуть Господнім шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, іноді провалюючись у Яв, страхати там людей… Вічний переляк, образа, нерозуміння того, що сталося.

«— Краще б тобі ніколи з ними не зустрічатися. Помітиш щось підозріле — тікай».

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагідний із малечею. Утім, не так уже часто стикався він із дітьми, переважно мав справу з чоловіками та зрідка — з молодицями.

Та хай там як. Він поклявся.

— Ану побережися, малий!

В очах хлопчика застиг гіркий смуток — Андрій сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

— Геть від коня! Він у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав — і соромно стало, хоч крізь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

— Дядьку… Орлик… він же добрий, який же він небезпечний?