-->

Бiсова душа, або Заклятий скарб

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Бiсова душа, або Заклятий скарб, Арєнєв Володимир-- . Жанр: Фэнтези. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Бiсова душа, або Заклятий скарб
Название: Бiсова душа, або Заклятий скарб
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 243
Читать онлайн

Бiсова душа, або Заклятий скарб читать книгу онлайн

Бiсова душа, або Заклятий скарб - читать бесплатно онлайн , автор Арєнєв Володимир

Чому ми любимо фентезі? Мабуть тому, що в душі ще не охолов вогник цікавості до життя, і хочеться вірити у казку, і хочеться її читати. Навіть якщо скроні зрадницьки сивіють.

Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.

Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 35 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

— Про характерників чув?

— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?

— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.

І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.

— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.

— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?

Ярчук хитнув головою.

— Е-ех… — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

— Дивлячись кого ти називаєш вашими.

— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

— Ти церков у спокої залиш.

— Я — залишу. А вона — чи залишить мене?…Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».

І все. Розумій, як хочеш.

Розділ п’ятий

Вовкулача тінь

Що важить тінь? — шмат пустоти,
де контури прості, де ти —
уже не ти, давно не ти, — а хтось
ворожий.
«Прости», — шепочеш. Не проси,
бо слово — важче від роси,
й біжать по слову-сліду пси.
Слід пахне кров’ю.
Втечеш? — куди?! Навкруг — пустир,
і пам’ять — наче білий дим,
мов цівка п’яної води —
тече крізь душу.
І сонце — цвях, і вістря — в лоб!
Ніж у колоді — мов суглоб,
який час вивернув. Було б
тепер так слушно
перестрибнути, перекинутись…
Кричать тобі: «Ну, ти!
диви, який, бач, богатир!
Та лиш без тіні!
Так бий його! Оце так тир!»
А ти завмер, а ти — застиг.
Лиш за життям десь монастир
стоїть гостинно.
Там темно повсякдень, і час
по-іншому іде — і чар
там позбавляється печать
проклять одвічних.
Там тіні розпинають на
молитвах — і нема вікна,
де б промінь-цвях не обминав
співочий відчай.
Однак ця втеча — тільки сон.
Тож підніми, мов меч, засов.
Хай шлях чекає лютим псом —
та ти не шкірся!
А глянь ув очі, накажи —
шлях-пес вмить ляже, полежить —
і вірно уперед біжить
звірям покірним.
А тінь? — мара! Від більших ран
не помирали. Ти ж не раб,
і долі власної збирай тугі зернини.
Їх без жалю засій, полий. Болить?
Я знаю, що болить.
Тож вий найдовшу із молитв,
коли насниться,
що ти — людина…

Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.

Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній… станцював.

І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх «гостей» ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: «Тут я. Не забув?» Забудеш, аякже!

Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.

Здалося?… чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..

— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?

Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.

— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?

Ну от, а думав — спить, шибеник!

— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.

— А-а… — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?

— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.

— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?

— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?

— Розкажіть, дядьку!

— Живе у дальніх краях…

— Це в тих, де песиголовці водяться?

— Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.

Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.

— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.

— Ну як там? — запитав Андрій.

— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але… знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

— Погоня за нами?

— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз… але не ліс. Ніби сама земля.

— А що ти казав про повітря?

— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи… хм… вовка, який помітив здобич.

— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

— Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно…

— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 35 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название