Бiсова душа, або Заклятий скарб

Свіча таки догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.

Потім, коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.

Він не став визирати. Мав важливіші справи.

«Збирайся і їдь звідси прямо зараз. Кінь чекає біля колодязя, що на перепутті».

Власне, речей у Андрія було небагато. Більшу частину він збирався залишити. За найгіршими припущеннями, мандрівка туди й назад не повинна забрати багато часу, а по тому він повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.

Найбільшого клопоту завдавала скринька.

«— Ні в якому разі не замотуй її, вона повинна весь час залишатися на світлі. Особливо — вдень…Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проіснує, чи розквітне як слід? Із цією скринькою — щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном…Коли зариватимеш, тоді — інша справа, тоді це не матиме значення».

Ярчук злобно зиркнув на тягар, який йому нав’язали. «І як мені накажеш тебе носити?»

Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрій ось-ось мав упрягтися.

Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив в іншому. Пройшовся кімнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.

Пристойно. Кілька днинок перетерпіти можна. Зрештою, низька стеля, коли він сюди повернеться, дошкулятиме йому значно більше й довше.

Перш ніж вирушити, Андрій зняв із себе скриньку й упряж і пішов до сусіда, попрощатися. Мовляв, нехай перекаже ченцям: справи невідкладні покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся і не сердьтеся на старого дурня.

«…і не сердьтеся».

Про дурня все ж таки не написав. І так, подумав, безглуздо виходить, начебто я ж убив, а тепер втікаю.

Степан Корж, Андріїв сусід, лежав поруч, у ліжку — мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зі скринькою, тому й не чути було, поки розмовляли, його кашлю.

Ярчук закрив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся в свою кімнату — залишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі — шаблю, закинув на плече дорожню торбу й ступив до шпитального коридора.

Кінь і справді чекав біля колодязя. Дощ — теж.

«— Не турбуйся. На той час, коли ти прийдеш, дощ уже почнеться. Він буде короткочасним. А потім…»

Збіг обставин, сказав собі Андрій. Чи просто людина в плащі добре вміє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, — відтоді, як на дощ збиралося, він за годину-другу знав: рана нити починала. Певно, з людиною в плащі щось схоже відбувається.

Подумав і вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!

Та і яка, Боже мій, різниця, звідки володар скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собі й знав. Нехай начепить це знання на держак замість бунчука й мандрує з ним шляхами. Ярчукові що до того?

Більше його турбував кінь, якого цей дощепередбачувач призначив Андрієві для подорожі. Ще здалеку йому здалося, що той схожий на Орлика, але Андрій не повірив, звичайно ж. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. І Голий нізащо не продав би і не віддав будь-кому коня свого рятівника.

От тільки володар скриньки — не будь-хто, здогадався Андрій. І Гнат уже зустрічався з ним, із цим чоловіком у плащі.

Словом, коли Ярчук підійшов ближче й побачив, що перед ним дійсно Орлик, він майже не здивувався. Хіба що насторожило: кінь, засідланий, загнузданий, із двома пістолями в сідельних чохлах, із рушницею, до сідла ж притороченою, сумирно чекав біля колодязя — і ніхто не полестився на Орлика, і сам він залишався весь цей час на місці. Раніше нікого, крім господаря, він не слухався, кінь норовливий, зухвалий. Чи, може, володар скриньки щойно привів його сюди й тепер переховується десь у кущах, чекає, поки Андрій?…

«— Дощ незабаром скінчиться. Тоді сідай на коня і рушай у напрямку райдуги.

Не дивуйся. Це особливий дощ і особлива райдуга. Сліпий дощ буває не лише при сонці, але й при повному місяці. І райдуга — не лише вдень, але й уночі. Темна райдуга. Тобі — на той її бік».

Раптом Андрія охопило давно забуте щемливе відчуття захоплення — іскристого, некерованого. Він наче помолодшав, омитий цим сліпим місячним дощиком. Він знову стояв на перепутті, всі шляхи були відкриті, поряд переступав з ноги на ногу Орлик, висіла на поясі вірна шабля — чого ще треба козакові?! Небезпек? От їх уже точно найближчими днями матиме вдосталь!

Він подивився у небеса — дощ уже вщухав. І — дійсно! — там кішкою мокрою, скаженою вигинала хребет темна райдуга. Один її кінець щезав десь за верхівками густого лісу, другий неподалік від колодязя впирався у лисий пагорб, що стирчав тут, наче останній зуб у роті стариганя.

«— Поспішай, райдуга довго не протримається! Як побачиш, жени щодуху до місця, де вона входить у землю».

— Ну, Орлику-братику! Не підведи!

Кінь, форкнувши, помчав до пагорба. Неширокою, добре втоптаною стежиною вони буквально злетіли нагору; гілляччя кущів, що густо вкривало цей бік пагорба, пазурило Орликові боки й шаровари Андрія.

Приїхали. Стали, аби відхекатися.

Зовсім поруч тягнулася до неба райдуга. Її могутній кістяк переливався всіма відтінками чорного і щезав десь у високості. Ярчукові примарилося: лезо райдуги стиха, майже на самісінькій межі чутності, співає гнітючий гімн ночі. Ночі і тим силам, що в темряві прагнуть перебратися у цей світ з того боку.

Десь у кущах, нижче по схилу, важко зітхнули і завовтузилися. Зляканий дрімлюга розітнув навпіл повітря над Ярчуковою головою і майнув у високість, наткнувся на райдугу, пронизливо зойкнув — квір-рр-р!!.. — щез. У кущах шурхотіло, хтось продирався крізь нетрі на верхівку пагорба.

«— Зауваж, що за скринькою полюватимуть. Не казатиму хто. Скажу лише, що тобі краще б ніколи з ними не зустрічатися. Якщо помітиш щось підозріле, тікай. Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.

Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим. І зі скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

— Клянуся. Іменем матері своєї клянуся!

— Приймаю твою клятву. Пам’ятай про неї, козаче».

Він злегка торкнувся Орликових боків закаблуками (остроги ніколи не надягав!), спрямовуючи його туди, де райдуга входила у землю.

І вони в’їхали.

У землю.

Ніколи раніше Ярчукові не доводилося потрапляти у Вирій цим шляхом. Та, зізнатися, він і у Вирії бував не так часто, як вважали ті, чиє знайомство з характерниками обмежувалося батьківськими казками на печі. Нема чого живій людині зайвий раз сунутися у світ нечисті{Тут і далі слово «нечисть» може використовуватися у двох значеннях. Або як збірне поняття (і тоді воно жіночого роду), або для позначення окремої Істоти, яка належить до цієї категорії створінь — і якщо ця істота чоловічого роду, то і слово «нечисть» чоловічого роду.}! — це Андрій збагнув із перших же уроків свого наставника, старого сліпого характерника з дивним прізвиськом Світайло.

Світ наш, пояснював Світайло, влаштований так: ми живемо у Яві; коли ж настає час помирати (себто з миром далі вирушати), втрапляє людина на Господній шлях, що знаходиться посеред Рівнини передсмертя. А звідти — вже як вийде. Більшість іде за виднокрай, тільки-но Кістлява залишає їхню душу. Але люди ж різні бувають, синку.