Бiсова душа, або Заклятий скарб
Бiсова душа, або Заклятий скарб читать книгу онлайн
Чому ми любимо фентезі? Мабуть тому, що в душі ще не охолов вогник цікавості до життя, і хочеться вірити у казку, і хочеться її читати. Навіть якщо скроні зрадницьки сивіють.
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев…
Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше — танець-молитва, танець-подяка…
Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув і примостився трохи віддалік від дерева, розпалив люльку — і ось так сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.
Чекав.
Ніч сьогодні була особливою — і вона, ця ніч, іще не скінчилася.
— Гарно станцював, — сказав гість, сідаючи поряд. — І взагалі… гарно.
— «Гарно»! — буркнув Андрій, не дивлячись на нього. — І навіщо тільки тобі все це знадобилося…
— Чув про рахманів? — замість відповіді поцікавився гість. — Це в народі нас так звуть, і не те, аби зовсім неправильно, — але краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.
— І що ж ви, рахмани, охороняєте? Кільця та каблучки могутності, пірначі усілякі чаклунські — невже вони у тебе в скриньці лежали?
— У скриньці не в мене, Андрію, — у тебе. А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.
— Щось не бачив я тебе на Січі.
— А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що зазвичай люди мало поціновують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди — і, дасть Бог, будемо завжди. Аби берегти найуразливіше і найважливіше — те, що не помацаєш руками, але до чого завжди можна доторкнутися душею.
— Знаєш… я бачив сон — там, на кургані… Всіляка гидота наснилася про те, що з нами станеться. Невже, правда?!
— Так було завжди, — сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. — Завжди люди йшли війною один на одного — і страждали від цього обидві сторони, а точніше — всі.
— Невже так буде завжди?
— Ніхто не може сказати напевне. Але можна докласти зусиль, аби розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав… дещо. Ти знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-єдина піщинка. Але з часом вона перетворюється на коштовну перлину. Коли я давав тобі скриньку, я знав, що попереду на тебе чекають випробування — і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю здолаєш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така от перлина, що живилася твоїми вчинками.
— Навіщо ж її заривати?
— Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всіма Обдаровану і про її посудину, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрили ту посудину невчасно і не той, кому слід було.
— Для чого ж ці складнощі? — щиро здивувався Андрій. — Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?
— Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є різниця між людьми — суттєва різниця? Пам’ятаєш, чому була зруйнована Вавилонська вежа?
— Через змішання мов?
— Правильно. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували розбіжності зовнішні, одному подобалося одне, а іншому — інше, один говорив одною говіркою, інший — іншою, але спершу всі тільки раділи та дивувалися тим розбіжностям. Тому і спромоглися домовитися між собою, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу — не для того, щоб досягти до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її — та мало-помалу кожен майстер настільки загордував власною працею, що взялися вони вигадувати нові письмена, аби якнайхимерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливішим те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді — не з волі Господа, а через власні дріб’язковість і марнославство — пересварилися майстри між собою. Відтоді почалися війни на землі і сварки людські. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь…
— …Але ж я мав його за сина! — після тривалої паузи з болем у серці прошепотів Андрій. — І як після цього?…
— Не знаю, — щиро зізнався гість. — Відповідь на це питання ти зможеш знайти лише в своєму серці.
Розвиднювалося. Десь здалеку долинув церковний передзвін — і голос його, лункий, пронизливий, здавалося, заповнив світ від краю до краю.
— Мені час іти, — сказав гість, підводячись.
— Ми зустрінемось іще коли-небудь? — спитав Андрій, так і не глянувши на нього.
— Неодмінно. Але навряд чи ти впізнаєш мене.
— А скарб? Що зі скарбом? Коли його викопають?! Невже тоді зійде на землю нашу благодать?
— Благодать, звичайно, не зійде, — засміявся гість. — Але навіть якщо він лишатиметься закопаний, то приноситиме людям добро. А чи відкопають? Рано чи пізно, звичайно, відкопають. А до того часу ходитимуть між людьми легенди про нього — хоча про те, як воно тут у нас насправді було… — І він усміхнувся знову. (Хто-хто, а гість знав: хоча Андрій не порушив своєї обітниці, однак у скриньку дехто зазирав. І знав, чому і де загубив свого червінця Миколка…) — Що ж, прощавай, Андрію.
— Щасливої дороги, — побажав йому Ярчук — і довго-довго дивився гостеві услід, навіть коли той, піднявшись схилом, уже щез за хмарами.
А голос дзвона і далі лунав між небом і землею, і якоїсь миті Андрій перестав розуміти, що ж це калатає — дзвін чи його власне серце; і чи є різниця між тим та іншим — Бог відає…
Легенда
Хоча, звичайно, як воно там насправді було — один Бог відає…
Ну, дід мій про ту легенду забув — згадав лише, коли зовсім сутужно з грошима стало. Отоді й почав копати. Тільки там одна прикмета була: місце те знайти можна було лише раз на рік, коли, рівно опівночі промінь місячний падав через щілину у стовбурі — і там, куди він вказував, треба було копати.
І щойно почав він рити, побачив людину в плащі з каптуром. Підійшов незнайомець до нього, похитав головою — та й пішов собі.
Нічого тоді дід не викопав. Гроші взяв у борг, якось перебідував, але думка вирити скарб не полишала його. Наступного року знову зібрався він копати — і знову побачив того незнайомця, який, помовчавши, пішов геть.
І знову дід нічого не викопав.
Лише на третій рік підійшов невідомий до діда. Поклав долоню йому на груди, де серце, сказав: «Не там шукаєш». І пішов.
Відтоді перестав дід ходити на курган. Жив довго, помер, кажуть, щасливим. А скарб, певно, і досі…
Післямова для уважного читача
Існує така категорія читачів — уважні, і я до таких ставлюся з особливою повагою. Вони, певно, вже збагнули, що події повісті відбуваються в Україні в епоху умовного середньовіччя, в період між заснуванням Запорізької Січі і початком воєн Богдана Хмельницького. І ще читачі зрозуміли, що автор не є татаро-, поляко- чи юдофобом — а просто зобразив реальні взаємини між представниками наших народів у згаданий період. Стосовно ж слова «жид», то у середньовічній Україні воно не вважалося образливим (на відміну від слова «єврей»)…
Вони ж, читачі, напевне «вирахували», що письменник, працюючи над повістю, послуговувався так званою «спеціальною літературою» — насамперед записками Гійома де Боплана про Україну і нарисами Яворницького про запорізьких козаків, а також книжками зі слов’янської демонології і фольклористики, зокрема, працями Зєлєніна, Максимова, Потебні та ін.
Саме за уважність і розуміння я і хочу подякувати тим, хто дочитав книгу до цих рядків: спасибі!
Київ, травень-липень 2001 р.