Бiсова душа, або Заклятий скарб

— Матусю, а що у монастирі козакові робити?

— Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.

— Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?

— Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!

— Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено, і лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От і приймають вони старих козаків до себе, тому й Ярчука взяли. Виходить, угодний він Богові, хоча й багато за життя наробив… різного…

Ідуть посполиті слідом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов і не чує їх, і не бачить — їде собі та їде; шлях звивається під копитами коня роздавленою зміюкою, але Андрій на те не зважає, знає, що в кінці одне: брама дерев’яна, за якою — інше життя.

Він же простує зараз крізь життя своє колишнє, і встають обабіч дороги химерами колишні знайомі, яких ніхто, крім Ярчука, не бачить, яких і на світі цьому немає давно. Для інших немає, для нього — ось вони, простягни руку — доторкнешся! Андрій не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому зараз у спину Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмішку й поставу.

Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподібних воли, схожі на ропух. На возі, у застеленій соломою колисці, лежать немовлята-глечики, які везе на торг господар. Глечики… А Ярчукові раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубані, погойдуються на соломі, підморгують злими очима: «Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живі, цілісінькі — що з нами станеться?!»

І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах — мертвенна посмішка.

— Гуляє! — розходиться хвилями шепіт. — Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака — бач, як воно буває…

Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт — і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі…

Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто — чого побиватися?

— Татку, а чому дядько Андрій посміхається?

— Радісно йому, синку.

— А чого ж він тоді так посміхається?

…Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.

І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир — веселися.

Наостанок.

Піднявши черепок, розглядає його — і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як — здалося Ярчукові — і коштовний одяг, у який він вирядився.

«Що я тобі, життя, — блазнюк, чи що?!»

Музикам:

— А ну, хлопці!.. Ушкварте нашої!

І скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: от тобі, життя, мій даруночок наостанок!

Та як пішов витинати, тільки руки та ноги миготять!

— Рви підошви, Андрію! Дай лиха закаблукам!

— Та вже дам, панове!

Народ розступився, вивільнюючи місце для танцюриста, дехто й сам підтупцьовує, підсвистує. А Ярчук вистукує чобітьми, наче має намір втоптати коштовний жупан (висе не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матінку.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!..

Витанцьовуючи, він обводить натовп зважнілим поглядом.

«Сьогодні ви славословите мене і піднімаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один із вас завтра? А післязавтра? Тиждень по тому? Місяць? Рік?

І правильно.

Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розуміє. Шкода…»

А люди сміються, підморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою…

І лише двоє без посмішок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зі старого характерника. Та іноді побіжно кидає оком на одного чоловіка у натовпі… Чоловік цей, непримітний і сумирний на вигляд, просто дивиться, дивиться і вичікує. Коли ж, мовляв, нарешті нагуляєшся ти, козаче? І навіщо вся ця кумедія: глечики побив, жупан он топчеш… добрий, між іншим, жупан, його продай — кількох би дітей голодних нагодував — а ти топчеш… Гаразд, рви чобітьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? То піди, відпочинь — тебе вже заждалися майбутні нові брати. Попрощайся зі старими — і до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю — і зайду до тебе пізніше, коли не такий зайнятий будеш.

Неодмінно зайду.

…вклонився на всі чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната («Не журися, козаче!»).

Підійшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, ніби мрець із домовини на волю проситься.

— Хто такий? — запитали по той бік.

— Запорожець Андрій Ярчук!

— Задля чого?

— Спасатися!

Після тривалої паузи щось упало за ворітьми, хтось зойкнув і тихо зашипів від болю; нарешті відчинили. Чернець, скособочившись і намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрія зайти.

«Спасатися!..»

Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес — пояс із червінцями — і вручив ченцеві. Раніше в цьому поясі Андрій носив набої з кулями та порохом — а тепер набив його монетами, аж шви тріщали. Такий звичай; однаково тепер Андрієві черес не знадобиться.

Чернець, шкутильгаючи, повів козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрій мав провести перші дні, допоки сповідується та очиститься. Шпиталь було збудовано на кошт січовиків і призначено насамперед для поранених і скалічених запорожців, яких відсилали сюди поновити здоров’я.

Утім, якраз зараз він був майже порожній. Андрієві виділили невеличку кімнатку, де він нарешті отримав змогу побути на самоті. Скинувши дорогі шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбі повсякденну одіж, Ярчук примостився на ліжку й запалив люльку.

— Гей! — кашлянули за стіною — й одразу ж гепнули чимось важкеньким, не інакше як ковальським молотом. — Чи є хто живий?

Найменше Андрієві хотілося зараз когось бачити, і він промовчав.

Молот знову приклався до стіни:

— Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то і біс з тобою. Тільки тютюнцем поділися, а то зовсім кепсько мені без нього, кляті ж ченці забороняють — кажуть, шкідливо. Ну, ти чув, аби козакові та добрий тютюнець зашкодив?!

Довелося йти у гості, пригощати хворого. «Ще стіну мені розвалить своєю довбнею, тоді взагалі не матиму спокою», — вирішив Андрій.

Сусіда по шпиталю звали Степан Корж.

Він лежав у ліжку, груди йому було перев’язано, до бинтів жадібно присмокталися руді плями крові. Ще не старий, із могутнім тілом (найбільше вражали кулаки, справді схожі на два молоти), Корж одначе доживав останні дні. А можливо, й години. Людина необізнана цього б не помітила, та Андрій за своє довге життя навчився розпізнавати присутність смерті навіть тоді, коли Кістлява воліла лишатися невпізнаною якомога довше.

— Пальнули, сучі діти, — важко видихнув Степан, вказуючи на груди. — І влучили ж!

Хто і чому в нього стріляв, Корж не розповів, а Андрій не перепитував. Замість цього відсипав пораненому тютюнцю — Корж видобув з-під подушки люльку і тут-таки запалив.