Елiзiум

— Не чую, так, чи ні? На курок натиснути не побоїшся?

— Ні.

— Тоді знімай пов’язку й візьми в мене пістолет.

Ліза послухалася. Вона насилу розв’язала вузол на потилиці й почекала кілька секунд, поки очі звикнуть до світла. Поряд із нею — завмер Ерік і цілився у людину в масці, яка стояла внизу. Ліза підійшла й взяла з Ерікових рук пістолет. Ерік зістрибнув з помосту. Ліза, націливши пістолет катові у голову, терпляче чекала, поки Ерік сковував йому руки, зв’язував ноги і затикав кляпом рот. Зробивши це, повалив супротивника на підлогу й забрав у Лізи пістолет. Вимкнув світло, і вони вийшли з кімнати.

— Де медальйон? — спитав він.

Повертатися не хотілось, але залишити річ було неможливо. Вона втретє відчинила двері в кінці коридору. Світла не вмикатиме. Піднялася на поміст і наосліп відшукала на лавці медальйон.

Коли повернулася, Ерік узяв її за руку, і вони мовчки рушили до сходів. Там він зупинився, щоб пояснити план подальших дій.

У коридорі першого поверху Ерік заштовхнув Лізу до однієї з кімнат і попрямував до кабінету лікаря. У кімнаті вона кинулася до вікна. Стрибати високо, але не смертельно. Впала на оберемок листя. Встала й роззирнулася. Світив зрадницький осінній місяць-повня. У кількох вікнах ще горіло світло, і Ліза, притиснувшись до стіни будівлі, стала огинати її. Дійшла до фасаду. Біля дверей охорони не було помітно, але з вікон чудово проглядався освітлений ліхтарями й місячним світлом прибудинковий майданчик. Ліза нарешті побачила чорну Ерікову машину, що стояла впритул до темряви, але все одно до неї лишалося кілька метрів освітленої території. Ліза лягла на землю й поповзла. Досягнувши кінця затемненого простору, підняла голову й глянула на вікна. Силуетів у вікнах не помітила, але будь-якої миті хтось із мешканців будинку міг визирнути, аби помилуватися місяцем. Ліза, зіп’явшись на рівні, знову проказала молитву й чимдуж кинулася до прочинених дверцят машини. Вскочила всередину, там на підлозі побачила ковдру, під яку й сховалася. Знову болісне очікування. Шия дедалі частіше нагадувала про себе, і Ліза не могла позбутися думок про чудову перспективу повернення. Вона тремтіла. Нарешті передні дверцята відчинилися, і Ліза почула, як хтось побажав Ерікові щасливої дороги. Машина рушила. Ерік мовчав, і Ліза не наважилася заговорити. Відчула, як авто знову зупиняється. Ерік ненадовго вийшов, але вже незабаром автомобіль скажено мчав дорогою. Лізу заколисало, і вона заснула.

Хтось її штурхав. Спросоння вирішила, що втеча їй наснилася і вона знову в маєтку. Розплющила очі, в обличчя дув вранішній вітер. Неохоче вилізла з машини і відчула, як затекли ноги. Автомобіль стояв посеред лісу на галявині. Світало.

Ерік всміхався і жував яблуко й кинув їй друге.

— Ходімо, — сказав.

Вони довго блукали чагарниками й нарешті вийшли на дорогу. Ліза побачила на узбіччі машину. Ерік дістав ключі, і вони вмостилися на переднє сидіння. Спалахнуло світло. Ерік переводив дух. Він мовчав, і Ліза почувалася незручно, так, ніби опинилася в авто з незнайомцем. Нарешті, пригадавши щось, полізла до кишені й намацала там медальйон. Дістала клаптик паперу, розгорнула його й стала подумки читати: «Моя маленька, любове моя, тепер ти можеш іти, рідна моя, тепер ти можеш піти, можеш піти з цього старого, нещасного тіла, більше його не потребуєш, хай спаде з тебе, залиш його, хай лежить тут, наче зношена сукня. Уперед, рідна моя. Прямуй до світла, до світу, до живого світу ясного світла». [15] Вона почувалася так, ніби лезо, стільки часу занесене над її головою, нарешті опустилося. На очах закипіли сльози, але вже не мала сил плакати. Хотілося виматюкатися, якомога брутальніше. Ерік глянув на неї й зрозумів усе.

— Не встигла прочитати? — запитав.

— Не хотіла. Ненавиділа тоді тебе. Якою це тварюкою треба бути…

— Бо не прийшов?

— Ні, не хотіла твого приходу. Воліла спокою перед смертю. Мені сказали, що я для тебе ніщо. Просто робота. Ти зі всіма так.

— Я й справді зі всіма так.

Вона скинула на нього поглядом:

— І всіх рятуєш наприкінці?

Він заперечно похитав головою:

— Зрозумів, що цього разу дозволити їм закінчити все, як завжди, не зможу.

Ліза розлютилася:

— Для тебе це гра. Ще одна гра, — вискочила з машини, пожбурила зім’ятий клаптик паперу до салону й пішла дорогою назад. Він наздогнав її.

— Лізо, не муч мене. Я не міг дозволити їм… Убити тебе. Щойно я викинув на смітник своє життя. Кинув жінку, яка кохала мене, піклувалася про мене, яку я любив… напевно, любив. За нами гнатимуться всі пекельні пси. Не з’ясовуватимемо стосунків зараз. Дочекаймося миру.

— Не хочу чекати миру. Хай би там як, дякую за порятунок.

Мовчки обернулася й пішла назад до машини. У салоні відшукала папірець, заховала його й терпляче дочекалася Ерікового повернення.

Він завів двигун і простягнув їй руку.

— Лізо, я не врятував тебе. Поки не врятував. Можливо, завтра нас наздоженуть, і ми тисячу разів пожалкуємо про скоєне.

— Тоді дякую за шанс на порятунок.

Ерік нарешті всміхнувся:

— Ну, познайомимося вдруге, довга дорога чекає на нас. Ерік Старк, від сьогодні вільна людина.

Ліза, скорчивши гримаску, простягнула йому руку.

— Ліза.

Розсміялися, і машина рвонула назустріч сонцю, що сходило.