Елiзiум

Зачекайте, до чого тут «вони»? Є тільки він. Вона пропустила щось. Повинна повернутися.

Крізь природну блідість її шкіри й тієї, що приєдналася до неї, — блідості втоми і страху, стала проступати третя. Вона відчула, як живою опускають у землю, забувши вбити. Не дихати більше.

— Мені шкода, — продовжував засипати її землею чоловік навпроти, — ти подумала, наче для когось означаєш більше за інших. Ти ні для кого нічого не означаєш. Такі спектаклі розігруються тут щоразу. Від решти відрізняєшся хіба що бажанням правди і, розуміючи це, надаю тобі останній привілей — дозволяю померти не так, як усі. Думала ж про попередніх. Про тих, хто спав до тебе на твоєму ліжку, а відтак приходив сюди лиш для того, аби лягти на останнє дерев’яне ліжко, яке пропоную їм я. От і вся відмінність. Завтра привезуть наступного. Твоє тіло ще перебуватиме тут, кров твоя ще не висохне, а інший поселиться в твоїй кімнаті. Так само, як поселилася в ній ти. Вічне коло. Ще одне жертвопринесення. Ще один удар. От і все.

Вони — твої мертві.

От.

Хто.

Вони.

Напружено дослухалася до кожного слова. Принишкла. Заціпеніла. Більше не знала куди йти. Безвихідь.

— Убий мене, — тихо попросила.

— Ні, — відповів він, — ще не час.

Раптом крізь стіни і стелю відчула велетенський гарячий місяць. І ніч, вагітну місяцем. І сніг, що не встиг піти. Але падав крізь пам’ять. І в минулому. І в майбутньому. Тепер — назавжди. Сніг засипав кімнату. Потекли сльози, звільняючи біль. Ерік більше не стояв під її снігом, закинувши голову. Не існувало більше нічого — ані минулого, ані майбутнього; ані Бога, ані Диявола; ані пекла, ані раю.

Кімната. Сніг. Вона. І чоловік, котрий сказав правду. Кат.

Подивилася на нього й усміхнулася. Щиро. З таким світлом, що людина, яка так часто заносила лезо над головами інших, уперше відчула справжній страх. Так, ніби хтось заніс лезо над його головою. Раптом він осягнув, наскільки вона вродлива. І краса її була людською. Звичайною людською красою. Це і лякало найдужче.

Двері. Знову двері.

— І ще. Знаю, ти думала, ти хотіла, щоб це був меч, — він знову опанував себе, — бачив, як це уявляла. Але меча також не буде.

Безвихідь.

— А це має якесь значення? — не припиняючи всміхатися, запитала вона. Він злякався, що вона збожеволіла, але тієї ж миті зрозумів — таки помиляється, і вона настільки тверезо мислить, що це він, порівняно з нею, — божевільний.

Ні!

Він вирішив — вона готова.

Центр.

— Ходімо, — взяв її за руку.

Лабіринту.

Ось він!

Вони зайшли до ще одного довгого коридору, наблизилися до останніх дверей. Він увійшов першим, вона за ним. Двері зачинилися. В кімнаті — суцільна темрява. Очі не встигли звикнути. Ввімкнулося світло. Не надто яскраве, але й не тьмяне, освітило предмети. Простора кімната. Посередині — прямокутний поміст. Невисокий. Радше, для годиться. Майже в кінці — дерев’яна колода. Неподалік — лава, на ній — чорний футляр. Подивилася під ноги.

Білі мармурові плити. Із червоними прожилками. Умивальник у кутку. Стіни пофарбовано в зелений. Кат мовчки спостерігав за нею, надавши повну свободу дій.

Піднялася на платформу, стала розглядати ешафот. Кінцева зупинка. Цікаво. Цікавість — відчуття, притаманне живим. Вона жива. Ще. Підійшла до колоди. Доволі висока, щоб можна було стати навколішки. Все й справді просто. Знову ремені. Товсті посередині, тонкі вгорі. Акуратна робота. Виїмки — для плечей і підборіддя, посередині — платформа для шиї, на ній лінія від удару. Друга залишиться. Після. У ящику справді не меч. Усе простіше. Вона відкрила футляр. Усередині, на червоній атласній тканині, — сокира. Коліна почали тремтіти й підгинатися. Не впасти.

Сіла на лаву.

До огиди нова, наче зроблена зумисне для неї. Красива… річ? Ні — не річ. Щось більше. Це… не те, за що воно себе видає… Широке, блискуче лезо. Неслухняними пальцями провела по поверхні.

— Можна? Візьму її до рук? — запитала, обернувшись. Їй кивнули у відповідь.

Обережно, наче дитину, взяла зброю. Заважка. Поклала на коліна, лезом до себе. Провела пальцем, але збоку, щоб не поранитися. Просунулася далі, обмацала виїмку в вигляді хреста посередині. Заплющила очі. Відчуття. Дивне. Таке. Не визначити. Щось. Таке. Сила? Може… Ні. Не визначити.

Кілька разів погладила метал рукою, поклала зброю назад у футляр. Отже, навіть не доведеться напружувати спину, стоячи на колінах в очікуванні удару. Все передбачено. Вона майже лежатиме. Встала з лавки, стала перед колодою.

Один крок.

Залишається.

Короткий.

Але.

Найскладніший.

Неслухняні пальці.

Кроки.

Почула.

Ззаду.

Але.

Не озирнулась.

Кат поклав їй руки на передпліччя.

Хотіла опуститись.

Руки тримали.

Відчула, він піднімає її з колін.

— Гру ще не закінчено, — розвернув її обличчям до себе, — хотів показати тобі, що чекатиме на нас у кінці, але поки ще не кінець. Ходімо звідси. Ще не час.

Вимкнув світло, вивів її з кімнати.

Вона знає шлях.

Знову сиділи один навпроти одного. Щоб якось виправдати мовчання, взяла цигарку.

Запалили.

Палила незугарно, радше, випускаючи дим назовні, аніж вдихаючи в себе. Намагалася осмислити. Дозволили торкнутися смерті, але увійти — ні. Нарешті побачила, що чекає. На неї. До найменших подробиць. Нарешті допустили до кімнати, куди свідомість давно поривалася, вимагаючи очевидності, визначеності. Залишалося опуститися трохи нижче, покласти підборіддя і плечі у відведені для них заглибини. Тієї миті відчувала абсолютний спокій і готовність до того, що їй призначили. «Чому, — питала вона себе, навіть не помічаючи, що кусає губи, — він не завдав удару? Не дозволив усьому закінчитися? Вона б лежала спокійно, не чинила опору, не перешкоджала йому, майже нічого б не боялася. Хоча, можливо, так їй лише здавалося».

Із лабіринту немає виходу.

Тепер вона знає.

— У тебе знову виникли питання? — почула спокійний голос. — Розмірковуєш, чому я все не закінчив?

Є вона.

— Так, — зважилася глянути йому в очі. Запанувала тиша. Він притримував паузу, наче випробовуючи її.

Є Мінотавр.

— Казав, ти не готова. Повинна розуміти, що відбувається, а не усвідомлюєш. Такі правила. Не потребуємо жертв із зав'язаними очима. Залишаємо це людському правосуддю. Хотіла ж, щоб розв’язав тобі очі? Більш того — хотіла прийняти удар, дивлячись мені в очі? — пильно глянув на неї, і вона прочитала в його погляді знання. — Надаю тобі можливість. Але за правду мусимо платити. Ніколи ж бо не відмовлялася платити. Пам’ятаєш зустріч з істотою, яка ініціювала тебе? Тобі запропонували брехню, запропонували померти із зав’язаними очима, нічого не розуміючи, але з вірою, що тебе люблять, що світ наповнений світлом. Вмерла б світлою смертю. Навіть вірила б, що вмираєш від любові. Чи існує щось прекрасніше? Будь-хто обрав би цей шлях. Але не ти. Залишалося стати навколішки й прийняти удар. Навіть не побачила б, хто завдає його. А тепер запитуєш, чому зупинив тебе. Чому не зупинилася тоді? Нащо шукала правди? Отже, потребувала її.

Є коридор.

— Прагнула вижити, — перервала його вона.

Корида.

— Брешеш. Хотіла свободи. «І пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!» [13] — написано в Священних Книгах. Жадала істини, бо ані жити, ані померти без неї не здатна. Кров у тебе так тече. З такого ти поріддя. Чому ж зараз хочеш померти, як тварюка, не розуміючи нічого? Дивно.

Усе прозоро.

— Що мушу ще знати? — втомленим голосом запитала вона. — Хіба смерть не завжди одне й те саме? — повторила своє питання. — Маєш обов’язок убити мене, от і все, що маю розуміти. Підставила шию, тобі залишалося завдати удару, чого тобі ще? — вона сходила на крик.