Бiсова душа, або Заклятий скарб

— Слухай, — недбало зронив, не дивлячись на Андрія, — а я взагалі… як виглядаю?

— Ти про що?

— Чи нема чогось… дивного? — натякнув вовкулак.

— Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?

Корж із досадою скривився:

— Та я не про це. Знайшов… але не про це. Як я виглядаю?…

— Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би… — Андрій запнувся, бо побачив. — Ти про тінь?

— І про неї теж, — похмуро погодився Корж.

Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом — схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала — він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.

— Справді, брате, чудасія… І давно у тебе це?

— Що — «це»?! — підхопився, як укушений, вовкулак. — Я ж не бачу її, розумієш!

— Зовсім?

Степан ображено загарчав.

— Тоді звідки дізнався?

— Відчуття, — знехотя зізнався Корж. — Таке, наче твою тінь блохи пообсідали. І кусають, паскуди, скільки є сил. Рятунку від них нема. Але і їх самих, виходить, також нема… — трохи розгублено додав він. Видно було, що це з ним уперше і він не знає, як поводитися.

Андрій ні хвилини не сумнівався, що справа в «таненні» вовкулака, який залишився без своєї людської половини. І допомогти Степанові можна, тільки якщо поквапитися до Проклят-озера.

— Нічого, — сказав Ярчук. — Принаймні, це все не росте насправді. А то довелося б щодня збирати з тебе врожай групі.

Степан, здається, жарту не оцінив.

Решта дня минула без пригод. Тіньові блохи, як їх називав Степан, діймали його дедалі сильніше, але терпіти можна було — от вовкулак і терпів. Миколка, розморений повільним погойдуванням, дрімав у сідлі, відкинувшись Андрію на груди. А Ярчук димів люлькою і лише уважно поглядав навсебіч. За спиною поважно мовчала скринька.

Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі — а що замість звичайного потріскування тихесенько нявчали, то нічого, і не до такого можна звикнути.

Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрієвою свиткою — як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. «Якщо, — сказав, — його тіні кусають, так треба їх позбутися».

Перед тим як заховатися під свитку, вовкулак збігав на полювання і притягнув зайця, цілком їстівного і зовсім без дивовиж (про довгий щурячий хвіст забудемо, гаразд?). Словом, ніч зустрічали не натщесерце, та й прихоплені Андрієм ще в монастирі коржі та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!

І від цієї от благодаті, видно, найшло на наших подорожніх нестримне бажання побалакати. Першим пройняло Миколку — і він кліщем учепився в Андрія: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завів якусь довгу історію з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спіймали нехристі і повісили на гак за… одне з ребер (добре, вчасно здогадався замінити деякі деталі) — потім там ще було багацько усіляких подвигів: і турків він сік на капусту, і морем від них же, недосічених, утікав, і братців-запорожців із неволі визволяв… От під уявне бряжчання скинутих кайданів Миколка нарешті заснув.

Запанувала умиротворена тиша. Певно, цього моменту й вичікував Степан. Вовкулак обережно підняв носом краєчок свитки:

— Не спиш?

— Начебто ні, — хмикнув Андрій. — Як тобі казка?

— Та так… Слухай, мені тут на думку спало… — Він скривився — певно, знову почали дошкуляти тіньові блохи. — Як вважаєш, хто я насправжки?

Ярчук здивовано втупився в нього: він був не готовий до дишпутів на такі теми, навіть на ситий шлунок. Тим більше що відповіді не знав і сам. Світайло з цього приводу так казав: «Між тварями Господніми різниці, по суті, немає». Щоправда, не уточнював, що мав на увазі. Повторити це Степанові? Не зрозуміє; ще й образиться.

Попихкотів Андрій люлькою, посмикав вуса.

— А сам як гадаєш? — запитав.

— То ж бо й воно! — Корж наче чекав цього запитання, скипів з півслова. — Що ж виходить? Якби я у вовчому тілі незручно почувався, тоді виходить — наче, людина я, так? Але… як би це сказати… я не «у вовчому тілі», я і є зараз вовк, тільки розумніший, ніж звичайні. А коли людина… був людиною, тоді теж незручностей не відчував. Виходить, не вовк я і не людина, так? Але це раніше. А тепер я з одним тілом і, якщо чесно, зі споловиненою душею. То хто я тепер?!

— Син Божий, як і всі ми. Тобі цього мало?

Степан випростався під свиткою так, що тепер назовні виглядали і голова, і задні лапи з хвостом.

— Свербить, — наче вибачаючись, зізнався він. — Терпцю вже нема, так боляче! І не тіло навіть, а… таке, що і не помацаєш.

— Терпи, — зі співчуттям промовив Андрій. — Терпи. Ісус більше терпів.

І здригнувся, коли усвідомив, що саме ці слова сказав колись Світайло, витягаючи у нього з рани на стегні уламок татарської стріли. Це був перший Андріїв похід і перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики відвезли до старого характерника, а той виходив — та й залишив при собі учнем, все одно Ярчукові до остаточного видужання було ще далеко.

— …І місяця не видно, — зітхнув Степан. — Ні, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися… туди?

— Способів — хоч греблю гати, — похмуро відгукнувся Андрій. — Але тобі жоден не підходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчій личині? А інша тобі віднині не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкограді не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як і ти. Приживешся.

Він глянув на Степанову тінь. Здригнувся.

Але казати нічого не став — сховав люльку і ліг спати.

Розділ шостий

Вовкоград

Прикмету Андрій побачив уранці, години за дві після того, як вирушили далі. Прикмета була така, що не обминеш — якщо, звичайно, знаєш, що це.

— Ну, чорти мене забирайте!.. — висловився Степан. — Хвацько, їй-богу! І звідки, скажи на милість, таке береться?

Курган дійсно виглядав велично, зблизька здавалося — до самих небес дотягається. На верхівці поважно сиділа здоровенна, розміром із добрячого вола, ропуха, причому на підчерев’ї в неї звичайні ропушачі пухирці відвисали, наче коров’яче вим’я.

— Добре, що кам’яна, — зауважив Миколка.

— Хлопець має рацію, підтримую.

Немовби почувши їх, ропуха всім тілом повернулася в бік подорожніх.

Андрій посміхнувся краєчком губ:

— Не лякайтеся. Вона дійсно кам’яна.

— А рухається як жива.

— Камені, синку, теж живі.

— З’їсть вона нас теж як жива? — обережно поцікавився вовкулак.

— Камені людьми не харчуються, Степане. Я думав, ти знаєш.