Писар Захiдних Ворiт Притулку

Вуж незмигно дивився на чоловіка, час від часу висовуючи язик. Для нього це теж було подією, бо він ніколи не бачив людини так зблизька. Він гарно жив до того, вкущах за муром, вигріваючись на пласкому камені. Потім майже заснув, щоб прокинутись навесні, але був ще недосвідченим і вибрав погану нору, яку залив дощ. Вуж був досі напівсонний. Може, це йому снилось, а сни схожі на смерть — нападають зненацька і неможливо їх уникнути. Цей вуж був ще й неполоханий, і не раз спостерігав, як Писар Західних Воріт відчиняє вранці браму, пускаючи трохи повітря в Притулок. Вітер утворюється, коли й Писар Східних Воріт відчиняє свою браму, але вуж не знав про існування іншого писаря. Його час і простір були побудовані за іншими законами.

Скінчивши промову, Яків залишив вужа в спокої. Розбив у мисочку яйце і поклав коло дверей, що вели до бібліотеки. Треба було сьогодні там напалити. Він кожного дня дивився, чи все гаразд з книгами. Намагався полічити, але виходило щораз інше число. Якось він знайшов каталог, що його пробував укласти один з писарів. Той уривався на 3892 книзі, а знизу було дописано: «Нема сенсу! Ці книги — наче хамелеони. Я збився з ліку». Бідолаха.

У тому світі Яків сам обирав собі книги, а прочитане вважав своєю власністю. Це його влаштовувало, але чи влаштовувало книги? Тут він не знайшов жодної книги, з тих, що читав раніше. Виявилося, кожна книга унікальна, і її не можна прочитати вдруге. У тому світі вважають, ніби будь-яку людину можна замінити іншою, і так само зневажливо ставляться до книг. І тому їх все меншає, а деякі люди разом з книгами мусять шукати притулку. Власне, то була не бібліотека, а книгозбірня. Дуже рідко хтось позичав книжку, бо людей поблизу мешкало мало. Але якщо вже й брав, то вона виявлялася саме тією, якої чоловік потребував. Зазвичай просто питали щось почитати і витягували першу-ліпшу. Але минулої зими прийшла нетутешня жінка і, ніяково посміхаючись, попросила книжку про сни:

— Я б хотіла знати, що означає один мій сон.

— Але ж у вас є тлумач снів, Артемізій!

— Він тлумачив сни і в тому світі. Я не вірю, що він може розтлумачити сон жінки з Притулку.

Вона мала рацію. Яків сам ніколи не звертався до Артемізія за тлумаченням власних видінь. Але багатьом подобалось це робити.

Жінка довго вибирала, шукала, хоча перша книга, яку вона взяла до рук, призначалась саме для неї. Та оскільки там не йшлося про сни, вона відкинула її. Більше він не бачив тієї жінки. Однак, якесь горе привело її до Притулку. Втім, а чому — горе… Дехто просто не може жити в тому світі, наче має іншу кров, і через те повільно вмирає. Для оточуючих людей він ніби куля в живій плоті, колючка в нозі. Хто знає, як вони опинились там, звідки впали…

Яків згадав нарешті, чого прийшов. Збирався відчинити дверці й підпалити сухі полінця, перекладені мохом і стружкою. Але не запалив одразу. Треба було попередити якусь необачну істоту, павука, чи мишу, що треба вибиратись з грубки, доки не стане гаряче. Від стін йшов запах вогкого вапна. Тепер буде більше часу, щоб витирати пилюку й просушувати книги. Тепер буде вдосталь часу для чекання, думок і снів. Коли вогонь легенько зайнявся, краєм ока Яків помітив вузьку тінь, що шмигнула під полиці. Про всяк випадок попередив:

— Тримайся подалі від вогню, братіку!

Вуж вирішив піти на оглядини. Яків посміхнувся. Мусить тепер добре дивитись під ноги. У бібліотеці майже не було нічого видно. Єдине маленьке віконце заливав дощ.

Яків знав, що віднині вуж спостерігатиме за ним і, щоб стати гідним його довіри, потрібен іспитовий термін. Доля послала їх одне одному, можливо, щоб виправити якусь дуже велику несправедливість, про яку в тому світі ніхто навіть не здогадується. Там є «вищі» й «нижчі» істоти, котрі ворогують між собою. Так є, але так не повинно бути. Саме ця думка привела колись Якова до Притулку, правда, не як мешканця, а радше, як слугу. То було єдине місце, де можна стерти Несправедливість, ніби чорнило з пергаменту. Втім, ледь помітні сліди все ж залишаються, бо перо гостре. Він озирнувся на поличку, що була захищена від сонця й тепла, бо там зберігались клапті пергаменту, рештки найдавніших книг. Хтось приніс їх дуже давно, описавши власне бачення світу. Наприклад, фраґмент «Сповіді того, хто знайшов притулок серед бджіл»:

Насправді, ця книга, чого Яків не знав, називалась «Історія Лицаря-заступника», і була про особу, для якої не існувало стін між світами. Розповідали, що той лицар зупиняв вітряки, які мололи зло на отруйну муку, а тих вітряків мусило бути чимало, бо зла у світі теж багато. Правда була і в тому, що той чоловік спершу знайшов притулок серед лісових бджіл.

Писар Західних Воріт повернувся до своєї кімнати, залишивши двері прочиненими. Треба було поснідати, напитись чогось гарячого. Він переніс мисочку з яйцем до бібліотеки, щоб вуж теж поїв. Отак за дрібними клопотами настало пообіддя. Сутінки погустішали, і дощ навіть посилився. Той, хто мандрує зараз, мусить поквапитись, аби знайти нічліг. У тому світі бояться подорожніх, які виходять з темряви на світло. Щодо Якова, то він мав усе для несподіваних гостей: ліжка, дерев’яну канапу, свіжу постіль. Він все ж вийшов надвір і побачив на калюжах бульки, знак того, що дощ падатиме ще довго. Симеон навчив його різних прикмет, особливо, тих, які стосувались води, бо вода була його улюбленою стихією. Яків зітхнув і мовив уголос, стоячи на ґанку:

— Ким ти був, старий, що небо так плаче за тобою?

А дощ падав ще ніч і ще день, а коли перестав, то було так мокро, що листя на деревах звисало, наче ганчір’я. Воно уже не мало тієї пружності, що влітку і падало, склеюючись докупи. Сумна картина, особливо, як подумаєш, що під отим дощем летіли птахи в ирій, натираючи собі під крилами криваві мозолі. Люди надто далекі від того, щоб зрозуміти птахів. Їм, як і всій іншій звірині, потрібен дах; неба ж вони бояться.

Ворота стояли ніби на пагорбку, але пласкому, тому Якову довелося брати заступа і копати рівчаки, аби вода стікала донизу. Потім він піднявся по мокрій драбині, щоб побачити, як змінилися Схід і Захід, окрім того, що побільшало води. Непривітний мокрий світ у Притулку втішало сонце, що золотило верхівки дерев. Він почув голос півня, живого, бо півень на даху лише скрипів. Побачив хатинку Симеона, що відрізнялась від кущів та дерев лише правильною формою. Яків знав, що хатка на ладан дихає і треба поміняти дах. Симеон міг би на зиму перебратись до Воріт, але, проживши тут якось кілька днів, він сказав: «Звідси легко вийти». Тим він підкреслив різницю між собою і Яковом. Писар Західних Воріт не має потреби виходити, бо не прийшов сюди шукати захисту. Свобідна воля не завжди йде вкупі з розумом. Присниться сон, що хтось тебе кличе, і ти усе кидаєш і йдеш, заморочений видіннями й голосами. Тих людей називали сновидами. Були вони схожі на сірих нічних метеликів, що летіли на світло, а потрапляли у вогонь. Сон у Писаря був чутливий, слух, як у незрячого, і, бувало, серед ночі якась сила змушувала його встати й вийти з хати. І завжди він знаходив у себе на ґанку чи під брамою сновиду, часом босого, у самій сорочці, навіть взимку. Як вони сюди потрапляли, невідомо, бо деякі жили так далеко, що треба було йти днів зо два. «Демони ночі» — був такий вислів у записах одного з писарів. Їх переносили сюди демони ночі. Бідацтво… Люди давно за них забули, але демони все ще тривожили й спокушали.

Писар мовчки брав за руку нічних мандрівників, заводив до хати, поїв чаєм з шипшини чи м’яти, вкладав спати, якщо й після цього людина не прокидалася. Іноді прокидались одразу, хоча й не могли одразу розібратись з часом і простором. Тоді Писар записував їхні сни на папір, поки не встало сонце, й вранці відсилав з ними сновид до Тлумача снів. Сам же ніколи не ходив до нього, щоб не завдавати такій поважній особі зайвого клопоту.