Писар Захiдних Ворiт Притулку

Відколи вуж заснув, Яків не мав уже з ким розмовляти. Щоб не нудитись, взявся наводити лад у бібліотеці, міркуючи над тим, наскільки осінь співзвучна людським почуттям, бо така ж, як і вони, неспокійна і мінлива. Він не хотів піддаватись спокусі, яку випромінювали книжки, намагався думати про щось інше. А книжки просто виймав, протирав ганчіркою, вдаючи, що не вміє читати. Але книгозбірня Притулку — не якась публічна бібліотека випадкових видань. Яків це знав і руки його ледь тремтіли, а серце калатало, як тільки він опинявся у бібліотечній кімнаті. Він боявся розкрити книгу, бо не був готовий до цього. Не смів навіть затримати якусь довше у руках. У тому моторошному світі, що звався Звалищем, не можна було зупинити на комусь погляд: до тебе кидались з проханнями, але найчастіше люди шаленіли від люті Що їх так обурювало? Кожен погляд вважався викликом. У серединному світі люди посміхались за звичкою, але тут посмішка виглядала як насмішка, глузування. Агресію можна було зупинити кількома словами, що звучали як формула, і могли відвернути напад. Яків мусив їх знати, щоб не загинути. Але тут усе було по-іншому, не так просто. Він навіть не уявляв, що знайде тут магічну бібліотеку, довіру якої треба заслужити. Книжки спершу йшли до рук неохоче: висковзували з рук, не виймались з полиці, або просто не відкривались. Він наївно сподівався їхнім коштом поповнити знання про Притулок, щоб стати добрим Писарем.

Яків шанував книжки, багато читав, то чому ж ця бібліотека ставилась до нього, як недовірливий кіт, що здалеку спостерігає, щоб визначити, чи заслуговує людина того, аби потертись об її ноги. У тому світі бібліотеки радше нагадували псів, що одразу ластились або гарчали. Читач знаходив в каталозі все, що шукав. Однак, тут не було каталогу. На горищі Яків знайшов купу зошитів, що були спробами попередніх писарів систематизувати бібліотеку Притулку, і всі вони були незакінчені. Як виявилося, треба щодня укладати новий каталог і врешті створити з бібліотеку самих каталогів. Це, звісно, було б чистісіньким божевіллям. Дехто пробував записувати назви прочитаних ним книжок, але Яків не знайшов жодної з тих книг.

І який же висновок міг зробити з цього новий Писар Західних Воріт? Він вирішив, що це магічна бібліотека, схожа на живий організм, хоча перед очима стояли полиці з рядами звичайних книжок. Бібліотека сама знала, що йому потрібно. Він мав підійти і взяти книжку і виявлялось, що саме вона відповідає потребам його душі, хоча спершу її зміст був несподіваним і далеким від його, Якова, буття.

Яків збирався після того, як наведе лад у бібліотеці, читати Він заслужив цю винагороду: просто читати, не намагаючись щось пізнати, не шукаючи допомоги. Усе, що було йому потрібно для тіла, він уже зібрав восени з поля й заніс до комори.

Якогось дня пополудні він запалив у грубці, що вбирала вологість в бібліотеці, протер кам’яну підлогу, а тоді чисто вимив руки й пройшовся кілька разів вздовж стелажів. Потім витяг книжку, яка впала в око, і ряди книг зімкнулися, наче шеренга воїнів. У тому світі книжки — це аркуші паперу, зшиті докупи, на яких щось написано. Там у кращому випадку кажуть: «Книжки, як люди, — мають долю». Та книжок все-таки набагато більше, ніж людей, і їхнє буття не завжди пов’язане з долею людини. Навпаки, книги здатні вийти понад людські закони, змінити долю людини, чи визначити її, навіть долю цілих народів. Їх треба шанувати, їх треба остерігатись, особливо, тих, що з магічної бібліотеки Притулку. Яків знайшов колись книжку «Правила поведінки в магічних бібліотеках». До речі, на жодній з книг не було імені автора, втім, його можна було пізнати з самої книги. Не те, які у нього очі або зріст, чи має він вуса. То все було непотрібне, як і те, звідки він родом. Отже, якісь стабільні ознаки магічна бібліотека мала, що, безперечно, втішало.

А ще Яків вважав, що люди, яким він відчиняв браму, нагадують книги з цієї бібліотеки. Бо вони ніби існують поза часом, балансуючи між минулим і майбутнім, і тому реальне життя в них прокидається лише тоді, коли намагаєшся їх пізнати.

Він зручно вмостився за столом, щоб тепло від печі гріло спину, а на книгу падало світло із засніженого подвір’я, а тоді розкрив книгу й прочитав назву на титульній сторінці:

«Чудова назва!» — подумав Яків. У книжках з магічної бібліотеки було здебільшого мало тексту. Той, хто читав, міг в уяві допасовувати власні рядки до написаних, ділитися з книгою спогадами, думками. Вони потім залишалися в книзі й зникали разом з нею в надрах бібліотеки.

Книга виглядала трохи дивно. Йшлося у ній про знайомі, близькі часи, а сторінки виглядали пожовклими й ветхими від старості, наче попередній текст вибляк, вицвів і поверх написали інший.

«Одна жінка мешкала неподалік від ріки, навпроти був міст, і вона звикла бачити їх щодня. Вона себе вже не уявляла без них. Міст і ріка до краю наповнювали її серце, тому жінка майже ніколи не усвідомлювала власної самотності. У домі жило дуже багато людей, тож було тісно, і щороку ставало все тісніше й неспокійніше. Піти вона не мала куди, бо не вміла нічого робити, та й батьки її не пустили б. Цілими днями вона допомагала матері, бабусі, заміжнім сестрам, братові, однак відчуття того, що поруч є ріка і міст, просторі й величні, надавали її існуванню сенсу. Вони вмістились у її серці, хоча були такі великі, і там не змінювались. Ось яке велике й постійне серце було у тієї жінки. Правда, там не росли дерева і не цвіли квіти, тільки простягались кам’яні береги і поржавілий міст, але навіщо те, чого не знаєш? Зате можна побачити захід сонця, відображення хмар в червонуватій воді, що пливла невідомо куди. Ця незмінність течії, рух, що ніколи не сповільнювався, були ритмом життя Аґнеси. І вона нічого не вимагала від цього життя, навіть не просила. Іноді вона думала: „Якби мене тепер замкнули у в’язниці без вікон чи в темному льоху, я б це витримала. Уявляла б собі ріку, міст через неї, небо. У мене не можна нічого відібрати. Те, що можна, то не моє“.

Сім’я була бідна. Усі тяжко працювали, аби тільки прогодувати себе. На ніщо більше не вистачало грошей. Дітям ще купували ласощі на свята, чоловіки ходили по суботах на пиво. Жінки не потребували нічого. Аґнеса не знала спокус. Вона спершу ходила до школи і до церкви, а потім тільки до церкви, яка займала, правду кажучи, мало місця в її серці. У неї часом бували епілептичні напади, тому про одруження не йшлося. Зрештою, вона бачила сімейне життя своїх сестер і воно їй не подобалось. Її призначенням у цьому світі було служіння родині. Але щось в Аґнесі бунтувало проти логіки життя. Річка і міст мали на неї дуже великий вплив. Коли вона думала про них, лице ставало якимось іншим, що дратувало домашніх. Вони не могли знати думок Аґнеси, хоча її серце від них могло розірватись, переповнившись вщерть. Дивно, адже міст і ріка їй не належали, та й нічого у тому світі не було її власністю, жодна річ у вбогому галасливому домі й поза ним. Проте Аґнесу це не обходило. Вона щоночі засинала, зібгавшись у клубочок, в кімнаті, де завжди хтось був.

У неї з’явився дар передчуття: коли буде повінь, коли витягнуть з ріки мертве тіло чи коли хтось стрибне з мосту. Вона це бачила за кілька днів наперед, але не могла змінити, тому нікому не розповідала. Їй здавалось, що інші теж це бачать. Єдиною людиною, з якою вона могла поговорити, був старезний чоловік, що мешкав у халупці під самим берегом. Аґнеса часом приходила до нього, якщо могла вирватися. Вони сиділи на лавці й розмовляли часом годину, або й дві. Старі люблять пригадувати минуле і від нього жінка довідалась, як будували міст, якою раніше була вода в річці, яка риба водилась. Отак вони мандрували разом аж до моря. Вона, правда, не вірила, що ця ріка може кудись впадати. Це здавалось їй негідним — розчинитись у чомусь більшому.

Ні, вона жила непогано, доки одного разу Старий не сказав:

— Мені наказали вибиратись звідси. Післязавтра мою хатину розвалять. Мені обіцяли місце в притулку, але я туди не хочу. То — пекло. І далеко від ріки.