Писар Захiдних Ворiт Притулку

Образ брата набув іншого, теплішого відтінку: тепер він матиме куди піти. А потім сталося діятися щось дивне. Деякі люди, яким він розповідав про Притулок, аби не позбавляти їх останньої надії, одного дня виходили, не прощаючись, залишали все. Ніхто їх більше не бачив. Увісні Якову з’явились кістки брата, під землею, на якій не було навіть могильного пагорбка, і він почув голос: «Ти станеш Писарем Західних Воріт Притулку. Не тривож мене». Яків зрозумів, що не може знайти брата, бо той мертвий, і перед ним постав вибір — повернутись назад або лишитись тут. Але то не був справжній вибір, а якась хитра підміна. Якось він присів коло індіанця Джо і спитав його: «Хто я?» А той відповів, не виймаючи люльки з рота: «Ти — Писар Західних Воріт Притулку».

Яків був певний, що це причулось, бо свідомість його була вщерть переповнена думками про Притулок. Він нічого не робив, бо не знав що треба зробити.

І втретє він почув голос, коли збирав до валізки речі, аби покинути цей нужденний світ, де навіть не було його брата. І без нього тут світитимуть вогники людяності, і людина може всюди відчувати себе щасливою. Він почув: «Йди, щоб стати Писарем Західних Воріт Притулку». Яків відмахнувся від цих слів, бо вірив лише у власне божевілля. Він накинув пальто, взяв валізу і вийшов ще за темряви, щоб не чути голосу, який не був ні чоловічим, ні жіночим, і звучав просто в мозку.

У темному смердючому провулку він почув за собою кроки і хиже сопіння. Хтось хотів на нього напасти. Яків поставив валізу на землю, скинув пальто, потім визув черевики. Годинника він давно продав. Він залишив останню офіру ненаситним злидням й пішов у самих шкарпетках з діркою на великому пальці. Пішов навмання, бо мусив кудись прийти. Якось навіть не помітив, що місто закінчилось і почалась пустеля, тверда й суха. Ні зірок, ні сонця не було видно, наче він потрапив у якесь підземелля, чи міжчасся. На якусь мить він подумав, що і тут не знайде брата, що, можливо, він його собі вигадав, бо не міг пригадати навіть обличчя. На світанку перед ним виріс довгий мур, викладений з трохи обтесаного каміння, що поріс мохом, і брама з потемнілого дерева.

— Сам подумай, братіку, — звернувся Яків до вужа, — чи можу я комусь про це розповісти до ладу? Ти виявив неабияке терпіння, вислухавши мене.

Усю ніч танув перший сніг, і на ранок лише поодинокі латки нагадували про нього.

Іноді Якову здавалось, що він вигадав цей Притулок, і що тіло його перебуває десь в іншому місці, нерухоме й без ознак життя, як це трапляється з людьми, що подорожують в астралі. Така думка з’являлась, коли він надто довго був сам, заповнюючи своєю свідомістю увесь життєвий простір. Коли ж негода сильно дошкуляла, він переконував себе, що не міг би вигадати місця з таким кепським кліматом. Та якщо він створив уявою цей Притулок, то не міг передбачити, що той розвиватиметься за власними законами. Яків не мав над людьми влади і навіть боявся її. Людям треба допомагати і не відхиляти їхньої допомоги. І Писар Західних Воріт — не велике цабе. Має дбати про людей, котрі відходять, надавати їм останню послугу, відчиняючи Ворота у той світ. Існує найлегший спосіб порозуміння — поставити себе на чиєсь місце й ось так вгадувати бажання та настрій кожної істоти, не конче. людської, будь-якої. Той спосіб допоміг йому вижити на Звалищі, коли він сам бідував і навчився цінувати основні людські потреби: в їжі, сні, теплі і спілкуванні. Коли припинили фінансування Програми, бо десь там почалась війна, Яків пішов санітаром до вбогої лікарні, де було по двадцять ліжок в палаті, і міг задовольнити найгостріші потреби людини, відрізаної від світу здорових, потреби у спілкуванні. Сидів коло вмираючого, тримаючи безсилу руку в своїй руці, слухав останні подихи, що відмірювали хвилини життя, чи спостерігав, як священик у чорному сповідає приреченого… Здавалося, ніби багато смертей, які ставались на його очах, мали б примирити з кінечністю існування, але навпаки — ще більше роз’ятрювали. Так як Яків не міг примиритись з несправедливістю щодо брата, не зумів прийняти покірно несправедливість існування. Ось це й робило з нього бунтівника. Стереотипи мислення відскакували від нього, наче горох від стіни. Яків змалку був чужорідним тілом у цьому світі, хоча й відчайдушно намагався приховати відчуження, послабити тертя. Щось уперто штовхало його на шлях, який він не обирав, не хотів обирати. Мабуть, від народження доля готувала Якова на Писаря Західних Воріт Притулку. В тому світі, де слова незмінно фальшували і перекручували, він не смів сказати нічого, не мав з ким поговорити. Навіть часом вважав це гординею, яку нещадно переслідувала кожна віра, принижувала людину. Вона начебто давала щось взамін, любов Невидимого і Непізнаного, але цієї любові не відчували всі, лише обрані. Діти росли без сонця, як маленькі дерева в тіні великих дерев, і тому виростали кволими. Звідки вони могли навчитися любові, і чим таким була любов у світі, де все бореться, воює, прямує до смерті? Хіба що думати про неї, ловити її відблиск на чиємусь обличчі. Кого не любили, той не міг полюбити сам.

Життя в Притулку не можна назвати нудним, бо тут помічаєш, як усе щомиті змінюється, і ця мить часом вартує довгих років життя у тому світі. Потрапивши сюди, люди спершу відчувають подив, бо це місце ні про що їм не нагадує. Якби вони побачили щось надзвичайне, пишне і багате, наприклад, золоті дахи і срібні стіни, то це видовище, напевно, відібрало у них пам’ять, єдиний їхній скарб, усе принесене з собою. Згодом здивування минає, бо нема сенсу сидіти, склавши руки. Симеон сказав колись Писарю Західних Воріт: «Ти починаєш шукати в Притулку знаків, які могли б пояснити тобі, чого він такий, і раптом знаходиш себе. І після цього уже знаєш, коли тобі краще повертатися: до жнив чи після жнив, весною чи взимку. Але ти не покинеш Притулок, доки не знатимеш, що робитимеш у іншому світі. Коли людина народжується, вона не має пам’яті, й наче метелик летить на вогонь. Добре усвідомлювати, що ніщо вже не буде для тебе неприємною несподіванкою, навіть смерть».

Симеон розумів, що Яків інший, ніж усі, тому охоче ділився з ним своїми думками, аби полегшити його службу. Як сонце не може вирушити із заходу на схід, так і Писар Західних Воріт не повинен йти до Східних Воріт. Ріка людських доль, що пливе до Західних Воріт, зіб’є його просто з ніг.

Яків і не прагнув цього. Йому потрібно було лише знати, як поводитись з людьми, котрі хочуть, аби їм відчинили браму. Ще у тому світі він навчився себе обмежувати — не допомагати одразу усім, що звелось би лише до балаканини, а комусь одному, хто призначений йому долею. Люди ніколи не зустрічаються випадково, а розминаються через те, що не відчули потреби одне в одному, не насмілились заговорити, бо не мали про що. Яків по кількох роках життя у тому дикому місці, цвинтарі похованих людських доль, що від віку називали Звалищем, поборов нарешті страх і неприязнь його мешканців. Вони були однакові у своїй безнадійності існування та їхні нещастя мали виразні обличчя. Яків трохи розповідав про себе, але ніколи не згадував брата і причини, які змусили його покинути батьківський дім. А той не питав. Симеон відчував, наче наближається повінь і заплющував очі, щоб її не бачити. Бо все одно не втечеш. І так само не розповідав про себе, бо книга його життя була в бібліотеці біля Східних Воріт, то ж кожен міг її прочитати, кому вона відкриється. Таємниці між людьми потрібні, щоб не виникло коли-небудь причин для зради. Можливо, тільки між закоханими чоловіком та жінкою зникають усі таємниці, щоб їхні душі могли злитись в одне. То найбільша із відваг, які існують у Всесвіті: розкритись повністю.

Коли випав третій сніг, уже постійний, вуж заснув остаточно й міцно, зморений довгим неспанням. Він знайшов собі для зимівлі старий чобіт, який до нічого вже не надавався, але ось так несподівано отримав інший статус. Чобіт цілком відповідав уявленням вужа про зимову спальню: там було темно, тісно й прохолодно.