Польовий командир

Микола витяг з холодильника пляшку срібної «Хортиці», набулькав собі повного кухля, у два ковтки перелив рідину до горлянки, видихнув і спитав у себе:

— Что ето с вамі, полєвой командире Шульженку, робиться? — підсвідомо перейшовши з російської, якою думав і досі, на українську.

Щось таки відбувалося, і йому навіть на хвильку здалося, що от-от відповідь буде знайдено, що розгадка крутиться на язиці, але мозок уперто відмовляється її ідентифікувати.

Розділ 8. Забута ідіома

(далеко від України, більше ніж за рік до основних подій)

Того року на виборах майже повсюдно на Далекому Сході переконливо перемогла лівонська ПДП. Мало того, що вихідці зі східних країн у тому благословенному краї і так становили вже майже половину населення, що створили вже чималі анклави — китайські, в'єтнамські, корейські — у далеко не найгірших місцевостях, так вони під проводом голів своїх общин усі до одного з'явилися на вибори й дружно проголосували. А корінні мешканці краю й на дільниці пішли через одного, і голосували — хто за кого…

— Як це могло статися, їх же менше? — ошелешено розглядав таблицю результатів виборів у «Хабаровській зірці» Микола. — Їх же менше…

— Це в нас тут поки що менше, — констатувала Клавка. — А в інших місцях їх давно вже більше. Он цілі райони вже, де по-нашому давно ніхто не балакає, і навіть назви вулиць ієрогліфами написано.

— Як же їх допустили сюди аж стільки? — не вгамовувався Микола.

— Та не так вже багато й пускали. Але їдуть вони вже років із двадцять п'ять, дітей мають по вісім-десять, а діти ростуть. От і виросли, — пояснила жінка.

— Що ж тепер буде?

— Та нічого не буде, — невпевнено сказала дружина.

Після перемоги ПДП, всупереч білбордівським солодким передвиборним обіцянкам, райське життя не настало. Взагалі нічого не сталося, все було, як і раніше, хіба що бригадир Вонг прийшов у чорному костюмі, при білій сорочці й краватці. Відтепер, повідомив він, у нього нове місце роботи — у районній адміністрації.

— Як же ти там працюватимеш, ти ж російську погано знаєш? — здивувався Микола.

— Міне нінада, — з гідністю заявив новоявлений чиновник і як міг пояснив, що там він — по зв'язках з нацменшинами, і головне — знати їхні мови, а китайська й в'єтнамська йому відомі з дитинства, бо він і виріс у порубіжних між цими народами землях. Потім цей спец по нацменшинах розвернувся і з відчуттям власною значимості чинно попрямував до контори — забирати трудову книжку.

— Йому нінада, — передражнив Вонга Андрюха Рибалко, що весь час мовчки стояв поруч.

— Дивись, щоб нам його мови не знадобилися, — похмуро кинув Микола.

— Най би у нього срака уздовж шва репнула! — видав чувану ще в дитинстві від прадіда-полтавця лайку Рибалко й поліз до кишені по сигарети.

— Не кури в цеху, вийди до курилки, — машинально зробив зауваження механік Шульженко.

«Гм, срака репнула…» — бабуся в Миколи була віруюча й таких ідіом собі ніколи не дозволяла. І, мабуть, даремно…

Розділ 9. Кілька слів про хитровзутих

(Україна, більше ніж за рік до основних подій)

Весна того року запам’яталася українцям не лише нечуваним теплом на початку квітня, а й неочікуваними дивними заворушеннями на сході держави наприкінці місяця й напруженістю на кордоні з Дружньою Державою в травні. Більшість каналів вітчизняного ТБ скупо висвітлювали події, говорячи про нечисленне пікетування, а от закордонні — із ближньої країни — надривно розпиналися про масові демонстрації населення Ганська й сусідніх обласних центрів із вимогою змінити державну мову в їхньому регіоні.

Само в цей час у старшини застави прапорщика Вонсовича стався напад радикуліту й Петренкові довелося знову їхати до обласного центру — замість хворого товариша — по продукти. З Вонсовичем часто траплялося так: хвороба вражала його якраз тоді, коли передбачалася неприємна робота чи насувалася перевірка зі штабу прикордонного загону.

— Звісно, крім тебе нема кому, ти ж у них безвідмовний, — уїдливо прокоментувала рішення начальника застави Валентина. — Чергувати на свято — Петро Петрович, у відрядження — знов товариш старший прапорщик… Ти ніколи не можеш за себе постояти, і на тебе валять все, а ти як віл — мовчиш і тягнеш! Що, немає молодих лейтенантів на склад з’їздити?

Вона помовчала і якось буденно спитала:

— Тобі хоч пістолета дали?

— Нащо мені пістолет на продовольчому складі? — буркнув чоловік.

— Тобі, бовдуре, — світло-сині очі дружини налилися ультрамарином, — до складів ще доїхати треба. Ти що, не бачиш, що робиться в тому Ганську? Там повні вулиці розлючених натовпів.

Добре розуміючи, що одним-єдиним пістолетом знавіснілої юрми не зупиниш, а лише розбурхаєш до озвіріння, він усе ж не став перечити:

— Та візьму, візьму я пістолета, ще й водієві скажу, щоб автомата взяв.

Людоньки добрі, ну хто це вам у мирний час, коли навіть і надзвичайний стан не оголошено, видасть бойову зброю для планової поїздки по харчі? Але Петро надто добре знав здатність свого колеги прапорщика Вонсовича до передчуття небезпеки. Неймовірна інтуїція не підводила цього бравого вояка жодного разу. І він будь-що намагався здихатися цієї поїздки. Сумніви — як таргани: заведеться один — і незабаром буде їх ціла зграя. Хто знає, що там направду відбувається? Тих, з плакатами, за добу стало втроє більше… І поводилися вони якось дуже нахабно. Може, й справді вже — демонстрації та заворушення.

Прикордонник витяг мобільного, знайшов у меню розділ «Контакти», вибрав потрібного й натиснув кнопку виклику абонента — звісно, Анатолія Павловича Пєстова, свого доброго знайомого.

— Та нічого такого не відбувається, менше телевізора дивись, — заспокоїв прикордонника приятель. — Якісь дивні люди поставили наметове містечко в центрі Ганська й щодня мітингують біля облради.

— Дивні? Чому дивні? — машинально перепитав Петро.

— Дуже дивні, — підтвердив Анатолій. — Бо я не можу позбавитися відчуття, що всі вони — не ганці…

— Ну? — подав голос прапорщик.

— Я тобі кажу! По-перше, у мене робота така, я півміста знаю. І люди мене також. Вулицею спокійно не пройдеш — кожен другий здоровкається. А тут — жодного знайомого обличчя. І серед них жоден мене не знає, дивляться, мовби я порожнє місце. Уявляєш, я для них — порожнє місце! — наголосив здивовано приятель. — І ще. Розумієш, місцеву людину видно. Вона йде вулицею, куди їй треба, на будинки та магазини не витріщається, бо тисячу разів їх бачила. Ну, і манери там, говірка… А ці дуже схожі на наших, киянин чи львів'янин не відрізнить, і говірка в них практично тутешня, але хоч убий мене — не наші вони.

Що називається, прояснив… Хоч заспокоїв…

Відрядження пройшло нормально. Заінтригований Пєстовим, Петро навіть на зворотному шляху навмисно проїхав центральною площею: мітингувальники, числом до тисячі, повмикали ревуни та сирени і активно трясли однаковими транспарантами. Поряд стояло з десяток байдужих міліціонерів та нечисленний пікет партії зелених, що вимагав відновлення орних земель після закриття шахт. До них з будівлі адміністрації теж ніхто не вийшов.

Нічого страшного з тією поїздкою, даремно лукавий Вонсович переймався. Він узагалі чітко просікав ситуацію: коли треба бути на гребні хвилі, а коли краще не висовуватися. У дев'яностому році, ще юним прапорщиком, він вступив до КПРС: «Як це я, захисник Вітчизни, буду безпартійним?» Звісно, у той час ніякого державного кордону в Ганській області ще не було, служив він у звичайній частині командиром господарського взводу. А вже за рік по тому, одразу після поразки путчу, він публічно роздер партквитка, вступив до Руху й розмолотив довбнею погруддя вождя світового пролетаріату в підшефній школі.

У ті часи в кожної школи були шефи: завод, фабрика, військова частина… Звісно, установам та підприємствам те шефство треба було, як підводі п'яте колесо, зате навчальним закладам… Тут тобі й профорієнтація, і допомога. То шефи стадіон збудують, то інвентар закуплять… Тому за грошовитих шефів між школами точилася постійна підкилимова боротьба. От правда: уявіть собі, що ви — директор школи, і всучили вам (навіть не вам, вашому невдатному попередникові) у шефи якийсь НДІ. А сусідня школа, котра програє вам на всіх предметних олімпіадах, у котрої щороку менше медалістів, менший процент вступу випускників до ВНЗ і взагалі середня успішність нижча, й плентається вона в соцзмаганні на відміну від вас десь у середнячках, так от, ця абсолютно непоказна школа має в шефах легендарний завод, що експортує свої фотоапарати в сорок країн світу. І сиплеться на неї, як з рогу достатку, постійна багата й незаслужена допомога. Сподобається вам таке?