Польовий командир

Використавши радикулітний арґумент на те, щоб відкрутитися від поїздки на склади, Вонсович позбавив себе козиря на подальший час… Тому незабаром заступати —«через день на ремінь» — у наряди по охороні кордону змушений був нарівні з усіма.

Частина друга

Червоніє Схід

Розділ 13. Мітингуй-не мітингуй

(десь за рік до основних подій)

Петиція, вручена ганському губернаторові протестувальниками, вражала своїми вимогами. Жодного разу протягом веселого мітингування не висувалося нічого іншого, крім запровадження другої державної мови. На стандартному ж папірцеві було викладено про негайний референдум щодо широкої автономії краю, про відносини з центром на засадах конфедерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн і, зрештою, про заміну на території автономії державної мови.

Губернатор ошелешено пробіг поглядом кілька скупих абзаців, підписаних словами «Комітет порятунку Східної Неньки», ковтнув судомно, наче відкусив більше, ніж пролазило до горлянки, і прохрипів:

— Ці вимоги лежать за межами моїх повноважень. Я негайно передам їх до уряду.

І звівся на рівні, даючи зрозуміти, що авдієнцію закінчено.

Що характерно, того ж дня змінилося ставлення мітингувальників до вітчизняних ЗМІ. У цілому раніше доброзичливі, вони не давали тепер себе знімати, визвіряючись на журналістів, осипаючи їх лайкою. Групу з TV-UА навіть побили, щоправда, несильно, забрали камеру, касету з неї вилучили й прилюдно потовкли підборами. Інцидент примудрилися зняти хвацькі хлопці з ТРК «Головний канал», і ввечері сюжет безперервно крутили в новинах, супроводжуючи уїдливими коментарями щодо свободи слова й перешкоджання професійній діяльності журналістів. Із зарубіжними — західними та східними — телевізійниками нічого подібного не траплялося.

Губернатор стягнув до площі додаткові сили міліції та спробував затримати правопорушників, але їх ані в таборі, ані на мітингу не виявилося.

Активний помітний червонопикий здоровань, що влучно назвав екс-журналіста Вітю Харченка Хрєном, назвався уповноваженим «Комітету порятунку» Сидоровим. Він вів усі перемовини з владою, запросити хоч когось з вищого керівництва новоствореного комітету відмовився і жорстко стояв на своєму: або держадміністрація негайно погоджується з вимогами, або… Що або, він, одначе, не уточнював.

Ввечері до Ганська прибули перші загони спецназу МВС, а вночі сталися й перші масові безпорядки: в якомусь місці несподівано виникав натовп, котрий, побивши кілька вітрин та перекинувши пару автівок, буквально розчинявся в повітрі так само стрімко, як і виникав. Наряди практично ніколи не встигали на місце подій, а от тележурналісти з деяких закордонних каналів, чомусь — одних і тих само, встигали завжди. Вітчизняне ТБ крутило однотипні сюжети: мигалки, міліцейські машини біля розбитих вітрин, дотепні журналісти, міліцейські чини, котрі запевняли, що не допустять, убезпечать та припинять… Закордонні ж — виразні кадри розгулу. У ганців, чиї телевізори брали програми як свої, так і сусідські, складалося стійке враження, що влада безпомічно тупцює на місці й просто не здатна дат всьому лад.

Президент закликав припинити беззаконня, погрожуючи надзвичайним станом у реґіоні, спікер скликав позачергову сесію Верховної Ради, а командувач округом ввів стан підвищеної бойової готовності.

Ось тут і настав зірковий час екс-міністра й депутата Валерія Одвірченка з його неоціненним досвідом протестних акцій… Побачивши звечора сюжет про зневагу до вітчизняних мас-медіа, приправлений роликами з відеорядом з потрощених вітрин та перекинутих легковиків, він зачинився в кабінеті, брякнув з домашнього декому з вірних у міністерстві, подзвонив не останнім людям у Службі безпеки, дочекався дзвінків у відповідь, переговорив з одним із найближчих та втаємничених по мобілі, а на ранок, зустрівшись з кимось, про кого історія замовчує, полетів депутатським своїм «мерсом», з номерами Верховної Ради, у старовинне промислове місто, де шумів і вирував бунтівний натовп на центральній площі. Та знав він, знав, що площа — геометрична величина, виражена у квадратних одиницях, що називати цим словом велике незабудоване місце посеред села чи міста — небажано… Але використати слово майдан — язик за старою пам'яттю не повертався.

Його водій Валентин Станіславович — досвідчений пілот авторалі, майстер спорту міжнародного класу — вправно заганяв під черево авта кілометри траси, лишаючи їх позаду приправленими легким запашком першокласного бензину. Цей ас ніколи не намагався завести розмову з шефом, не вмикав приймача на хвилях дурнуватих станцій штибу «Радіо Блатняк». Навпаки, за мовчазної давньої згоди сторін він пригощав програвача лазерним диском з Ґріґом, Скрябіним, Бетховеном або Стравінським — ці корифеї Валерія не дратували, а спричиняли викид адреналіну, зухвалу впевненість думок, кураж. Зараз звучав котрийсь зі скрипкових концертів Вівальді, перекладених Бахом для органа: де той водило такі диски брав — біс його знає. Насолоджуватися кайфом від музики, створеної двома геніями, Одвірченку не заважали навіть настирливі рінґтони помічникової трубки, котрими та репетувала безперервно — депутат знав, хто це й нащо телефонує. Помічник без жодних емоцій доповідав: «Київ — сто сімдесят чотири», «Вінницька — вісімдесят два»… Це з усіх усюд вирушили за Валерієм до старого індустріального міста активісти й найперевіреніші члени його партії — «Гуртового самозахисту».

А через день після одержання ультимативної чолобитної губернатор зранку вийшов на ґанок облдержадміністрації з кількома сановними морданями, серед котрих засушеним Гераклом ніяковіючи менжувався Вітя Хрєн, тримаючи потужного імпортного мегафона. Керманич узяв електронну лійку та діловито прокашлявся.

— Громадяни демонстранти! — Левітаном забасив він у мікрофон Хрєнового гучномовця. — Ваше звернення передане на розгляд президентові. Відповідь незабаром буде оприлюднено в засобах масової інформації. А тепер я вимагаю припинити несанкціонований мітинг та розійтися по домівках.

— Ми нє уйдьом, пока нє будєт атвєта! — заглушив натовп здоровань Сидоров.

Губернатор витяг з кишені якогось папірця:

— Рішення обласного суду, — урочисто оголосив він. — Оскільки організатори мітингу не сповістили заздалегідь органи місцевого самоврядування про зібрання, а його проведення супроводжується масовими заворушеннями, у праві на подальше проведення заходу відмовити.

Натовп незадоволено загудів.

— Що не ясно, шановні? Вимагаю негайно розходитись! — гаркнув голова.

Завили сирени, заскрекотіли тріскачки, гундосо задудніли фанатські дудки, юрма хитнулася вбік будівлі адміністрації.

Можновладець стрімко тицьнув Віті в руки гучномовця й хутко прослизнув за масивні дубові двері. Почет злагоджено, мов рота почесного караулу, повторив маневр керівництва. За мить на ґанку стояв сам-один розгублений Вітя з дурнуватим електронним рупором в руках. Він панічно кинувся до парадного, стулка прочинилася, могутня рука затягла його до середини, двері гарматно гупнули й клацнули замком.

І одразу з усіх бокових вулиць та провулків на площу ринули щільними шеренгами правоохоронці в сферах зі щитами й ґумовими кийками та якісь підозріло дружні цивільні.

Здаватися без бою уповноважений Сидоров не збирався, але щити з двох боків оточили його соратників, з третього каменіла будівля адміністрації, а ще з одного спритні й меткі штатські вихоплювали по одному його людей, затягували вглиб свого шикування, вправно викручували руки за лопатки й спритно та вміло в'язали. Треба проривати оточення — зрозумів драб. Де — судомно міркував він. Цивільні видалися йому більш небезпечними, їх не продавити, — вирішив він і кинув основні свої сили на стик між ними й ментами.

Хто відає, як би склалося побоїще, коли б стояло завдання перемогти протестантів… Та треба було — прибрати з площі. Кут між штатським й сферами розірвався, збоку виглядало — під натиском натовпу протестувальників, і мітинг кинувся в щілину — туди, де бачилася йому воля й безпека. Когось із юрми встигали вихопити й пов'язати, Сидорову здалося — безсистемно. Він уже бачив перед собою вільний простір і спини своїх споборників, що тікали довгою прямою вулицею, коли хтось ззаду міцно вхопив його за матню, потужно смикнув одночасно назад і догори, а коли здоровань вимушено піднявся навшпиньки, поштовхом межи лопаток вивів з нестійкої рівноваги й кинув грудьми просто на асфальт. «Обана», — встиг подумати він, смикнувся, отримав носаком черевика в пику, а невідпорна сила потягла його руки за спину. Потім клацнули бранзулети.