Польовий командир

… Клавка на вибори йти таки відмовилася, більшість сусідів теж плюнули на них, але на дільниці Шульженко вражено побачив юрму: лівони, усі як один, з'явилися — скористатися конституційним правом, щедро наданим їм новою великодушною Батьківщиною.

Коли ж у списках кандидатів до райради від ПДП він виявив того-таки Вонга, то спересердя проголосував за Вольфовича та рішуче попрямував додому, бурмочучи: «Поналізали, мов таргани!»

Розділ 7. Який сенс в телевізійних ток-шоу

(основні події, Україна, 20…р)

Останнім часом міністр Одвірченко розлюбив ток-шоу й неохоче брав у них участь. Ще б пак! Раніше, опозиційним депутатом, він завжди був в атакуючих, а тепер, чуючи на свою адресу ті звинувачення, що колись виголошував сам, ледь стримувався. Господи, хоч би не послати нікого на три веселих літери! Справді, він що, може стати біля кожного інспектора ДАІ та всякого дільничного? Тоді він теж не розумів потужну консервативну силу жмикрутської системи та щиро вірував, що для докорінної переробки її у нього достатньо сил. Тому тепер пан Валерій під різними претекстами намагався ухилитися від різних шоу й передач.

Але цього разу подітися не було куди: на авторську передачу скрекотухи Анни Бузулук «Детектор правди» (ТРК «Головний канал») були запрошені Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр, депутати від різних фракцій, громадськість, під котрою авторами малися на увазі різні знаменитості, як-от: художник Флоярков, письменник-депутат Владлен Білокленський, співочий професор Ґалаґанський (котрий, до речі, пообіцяв, що в разі потреби приведе весь перший курс і вщерть заповнить студію), кілька генералів та всі чотири попередні президенти. І, звісно, нова зірка, новий герой, справжній українець і польовий командир Микола Шульженко. Ще й тему анонсували — «Чи є замóк на кордоні?» Отож уникнути телекамер виявилося неможливо, і Валерій Георгійович пообіцяв узяти участь в шоу, але виторгував собі право привести ще одного співробітника.

— Якого саме? — поцікавилася журналістка. Вона бачила міністра мало не головною фігурою програми й прийшла його запрошувати особисто.

— Компетентного, ви його не знаєте, — темнив посадовець.

— Ну, добре, так іще цікавіше, інтрига буде, — заторохтіла вона.

… Лишень щойно затихла скоромовка телезірки й двері за нею зачинилися, міністр схопив слухавку службового телефону:

— Негайно знайдіть мені того прапорщика з Ганського прикордонного загону, що ото затримав тоді цього Шульженка!

«Я тобі, бляха-муха, покажу і кордон, і замок, — мстиво гмикнув подумки він, — і „польового командира“, що на чотирьох кордонах ці замки непомітно відімкнув, а на нашому — дзуськи, не вийшло!»

За день до ефіру він особисто прийняв хвацького старшого прапорщика з миловидною фігуристою дружиною у себе в кабінеті, звертався підкреслено шанобливо — Петре Петровичу та Валентино Семенівно, — вручив медаль «За бездоганну службу» й запросив після передачі до себе додому на гостину. Страж рубежів виявив неабиякі розум та кмітливість і з півслова зрозумів, чого від нього чекає найбільше начальство.

…Поява прикордонника в студії збила з пантелику бравого Миколу Шульженка, а прапорщикова гарна дружина — ошелешила. З голови повилітали геть усі українські слова, крутилося лише одне — «наразі», приліпити котре до своїх не надто сьогодні вдалих виступів йому жодним чином не вдавалося. А той Петренко говорив упевнено, відповідав щоразу в точку: з усього виходило, що кордон справді на замку, не те що миша — тарган не проскочить, навіть такий ас, як польовий командир Шульженко, і той не пройшов непоміченим. Миколі ж так явно бачилося, як тоді двоє здорованів наводили йому просто в пупок автомати, а цей прапорюга гойдався з каблука на носок, що випаровувалися останні залишки упевненості.

Під час перерви на рекламу, оголошеної стрункою журналісткою, Микола попив шарової студійної кавки, зібрав думки докупи й трохи заспокоївся. У другому блоці його вже не чіпали, опозиційні депутати, скориставшись неявкою на програму голів держави та уряду, купою кинулися на міністра. Шульженкові, вже майже своїй людині на телецентрі, такі дебати тепер не видавалися цікавим дійством; на цих шоу говорили майже завжди одне й те саме. Він навіть чудувався: ну добре, ці базікають, бо зрештою живуть з балачок, але ті, потойбіч екрану, чому таке дивляться? Слухав він ті теревені краєм вуха, а сам роздивлявся публіку — так, нічого особливого: пещені можновладці, група студентів під проводом куратора, письменники із заздрісними очима на парсунах стародавніх філософів, патлаті художники, усі чомусь — у шкіряних піджаках, хижо й цинічно усміхнені журналюги, а ще — випадкові людці, що прийшли до студії з простої цікавості.

А біля Петренка сиділа цариця! Догідлива пам'ять запопадливо підсунула Миколі той огидний скрип чи то прапорщикових високих черевиків, чи то половиць на ґанку, там, ще на заставі, і він майже зненавидів свого «хрещеного батька»: ач, і краля в нього яка, і сам — доладний, атлетичний, з обличчя хоч воду пий, і з міністром запросто перемовляється. У тайгу б тебе, в засідку чи криївку, ба й під лівонські кулі, ото подивилися б, що ти за красень!

…Зачарований Петренчихою, він одним вухом слухав, як журналіст Андрій Бармалєєв дошкульно звинувачував міністра:

— Ви усіх українських біженців, що шукають притулку на історичній батьківщині, місяцями примусово тримаєте у таборі для переміщених осіб на Тузлі, а потім цинічно депортуєте туди, звідки вони виїхали, сподіваючись на порятунок!

Микола згадав табір на піщаному острові й мимохіть насупився.

Міністр збагрянів від злості й вибухнув протитанковою ракетою:

— Не брешіть, пане Бармалєєв! Жодного українця не вислали! Он Микола Шульженко сидить, хоч би при ньому посоромилися брехати! Показав військового квитка, там написано — «українець», то скільки він був на Тузлі? Півдня, поки ми перевірку робили?

— Я маю офіційну статистику, — витяг якісь папірці писака. — Лише десять відсотків репатріантів отримують вид на мешкання! А решта українців…

— Не десять, а вісімнадцять! — ледве стримуючись, аби не зірватися на запозичену з російської монголо-татарську лексику, перебив пристрасного публіциста Валерій Георгійович. — Візьмете свою статистику, як підете до відходку! Хто вам сказав, що та решта — українці? Я повторюю вдруге й повільно для журналістів і політологів: жод-но-го, чуєте, громадянине Бармалєєв, жодного українця до країни попереднього проживання не депортували. І оскільки в паспортах сусідньої держави національність не зазначається, за підтвердження визнається будь-який документ, у якому вона прописана! Хоч профспілковий квиток часів СРСР! Мало того: ми прийняли й усіх, хто перебуває в шлюбі з людиною, котра має такого документа!

— А чому ж тоді стільки народу завертають назад? — вже не так напористо спитав Бармалєєв.

— Бо вони не мають ніяких юридичних доказів, крім своїх слів! А знаєте, де досі зазначається національність? — добив опонента головний правоохоронець. — У листках обліку кадрів, котрі людина заповнює власноруч! На кожного сумнівного претендента на в'їзд до України ми робимо запити по усіх місцях їхньої роботи протягом останніх двадцяти років, а рішення приймаємо тільки після отримання відповідей! Так от, ніхто, — переконливо похитав з боку в бік перед камерою вказівним пальцем пан Одвірченко, — з тих, кого повернули до сусідньої держави, ніколи в будь-якій анкеті власноручно не написав, що він українець! Які юридичні підстави у нас приймати таких людей?

«А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» — згадав сентенцію свого далекосхідного знайомого Микола. А ще — присуд клятого прапорщика: «Тепер усім расєйським хахлам кортить знову стати українцями». Хоч як гірко, але зеленоклинець змушений був погодитись з ідеєю, котрої, щоправда, прямо міністр не озвучив: Ненька має право не визнавати тих, хто неодноразово зрікався її.