Польовий командир

… Міністр Одвірченко стримав слово, прийнявши у себе вдома Петренків як найвищих вінценосних персон. Збуджений форменим розгромом, улаштованим на передачі усім недоброзичливцям за допомогою прапорщика, він не дав подружжю отямитись і просто зі студії повіз їх до себе, коротким дзвінком підтвердивши дружині факт появи гостей.

Роззуватися у квартирі Валерій їм не дав, познайомив з дружиною («А це моя Людмила»), нашвидкуруч показав візитерам свою шикарну квартиру і, ледь дочекавшись, поки ті випробують на собі роботу шикарної іспанської сантехніки, потяг до столу: «Треба повечеряти після важкого дня». Усе відбувалося так швидко, що прикордонна парочка не встигла навіть знітитися. Лише одного Петро побоювався: подадуть які-небудь лангусти, устриці, жаб'ячі лапки чи суші, котрі й не второпаєш, з якого боку їсти. Хто ж його знає, що там їдять міністри? Проте на столі виявилися рідні салатики, бочкові огірки та помідори, нарізка штибу сальце-буженинка-ковбаска, сири, маслини-оливки, бутріки з ікрою — коротше, не бідно, але без витребеньок. Ну і слава Богу, не вистачало ще у таких людей вдома показати себе некультурним телепнем, котрий не вміє омара на тарелі розтельбушити. Велика квадратна пляшчина зацікавила прикордонника: що воно є — в магазині ніколи таких не бачив. «Label five» — прочитав він на бордовій етикетці. Що воно за «Лабель» і чому на пляшці цифра «12», якщо «five»? Та на висунення якоїсь більш-менш імовірної версії й на подальше розглядання імпортних написів господар, вже наповнивши жінкам чарки вином, часу не залишив.

— Як ви ставитеся до віскарика, колего? — вміло скрутив пляшці голову міністр.

«Ага, от воно що — віскі, — зрадів розгадці прикордонник, — що ж, покуштуємо», — і солідно, наче для нього алкоголь дванадцятирічної витримки — звичайна річ, кивнув:

— Нормально.

Валерій налив у спеціальні чималенькі склянки аж до половини («Ого, — про себе завважив прапорщик, — починає не гірше за Вонсовича») і виголосив:

— За нашу сьогоднішню перемогу!

…Жінка завжди залишаються жінкою — хоч за прапорщиком, хоч за посадовцем. Власне, для наших жінок це не так і важливо: якщо більшість других половин нашого бомонду помахом чарівної палички замінити такими прапорщицями, як Валентина, то вже за два тижні навіть найприскіпливіший завсідник вищого світу нізащо не запідозрить підміни. Бо жінки наші в більшості — порода така, чи що — гарні, мудрі та елеґантні. Щоправда, якщо наших деяких можновладців поміняти з пересічними прапорщиками — через манери й мову рокіровка теж не одразу впаде в око. Але це — слова з іншої вже пісні, чи не так?

Людмила з Валентиною знайшли спільну мову моментально. Ну, майже… Спочатку секунд п'ять придивлялися одна до одної — справжній жінці цього часу досить, аби зрозуміти, хто перед нею. Очевидно, результати взаємної візуальної експертизи сторони задовольнили: вони заговорили про все одразу — про моди, рецепти, серіали, подруг і ще масу дуже цікавих і абсолютно важливих речей — встигаючи палити виразними поглядами чоловіків, якщо ті надто часто чокалися: «Будьмо, колего!»

Коли дійшло до гарячого, колеги розібралися з однією пляшкою й взялися за наступну.

— Беріть печеню, сама готувала, — похвалилася міністрова Людмила. Здавалося, що там та печеня — тушковане м’ясо з картоплею, але такою — неймовірно смачною та запашною — пишатися могла б і найвправніша в державі господиня. Навіть Валентина, найліпша на заставі куховарка, а й та не розгадала всіх складових, бо були там, крім традиційних свининки, картопельки, моркви, цибульки та лаврушки, ще солодкий болгарський перчик, чорнослив, якась зелень і… що ж іще, га, хто знає? Принаймні Петренчиха привезених із-за моря приправ ніколи не те що не нюхала, а й не бачила.

— Ми по останній і все, — перехопив міністр уважний погляд дружини на пляшку. І налив ще більше, як першого разу — мало не по вінця, аж пляшка спорожніла.

Пити Петренко не любив. Не можна сказати, що не вмів — який це справжній військовий не вміє пити? Не любив, і край. Бо якщо випити замало — жодного задоволення, забагато — мука мученицька назавтра, а ту золоту середину, на котрій варто було б зупинитися, через темп військової пиятики офіцери й прапорщики на заставі часто-густо просто проскакували, так і не встигши нею насолодитися. Тому останні років із вісім він вживав дуже помірно і за армійськими мірками вважався непитущим. Але імпортного віскі у товаристві самого міністра — як не випити? Буде колись що згадати й онукам розповісти: «Це було того року, як ми ото з міністром віскі пили». Бо зазвичай стається навпаки: згадати-то є що, але краще, аби онуки того про тебе не знали!.. Та й міністр — не капітан Приходько, що наливає одну по одній, наче за ним женуться. Валерій нікуди не поспішав, давав закусити й не виголошував ідіотичних заклинань «пий-до-дна».

Після вечері чоловіки курили сигари в домашньому кабінеті Валерія. Петренкові нічого не говорила їхня назва — «Cohiba Siglo VI», він узагалі не курив ніколи і навіть не уявляв, що на свою зарплатню дві такі коробки оцих скручених тютюнових листочків купити не зможе. Прапорщик просто тримав запалену сигару, зрідка дрібно затягуючись, розслаблено спостерігав, як ароматний сизий дим плавав між добротними книжковими шафами, повними книжок з багатими палітурками, і ні про що не думав. Він вирішив скористатися моментом по повній програмі — отримати максимум задоволення, бо вдруге за життя такої оказії може ніколи не трапитися. Тримався він з повагою, але гідно, нічого для себе не просив, і цей факт сподобався міністрові.

— Слухай, Петре Петровичу, — уперше звернувся до нього на «ти» Валерій. — А яка в тебе освіта?

— Технікум електронних приладів.

— Малувато, — цикнув язиком посадовець. — Ну, нічого, вступиш до нашої академії в Дніпрі на заочний…

— Та я технар закінчив аж п'ятнадцять років тому, — усміхнувся спогадам прикордонник. — І весь цей час — на заставі. Як відслужив строкову, так і залишився. Науку геть всю забув, а там же ж тести треба складати…

— Ну так складеш, — запевнив міністр. — Тобі головне — позитивні оцінки, ти ж не школяр, по пільгах пройдеш. Ми наказом переведемо тебе до міліції, дамо лейтенанта й зарахуємо до центрального апарату — мені саме зараз потрібний путній офіцер для особливих доручень… А що: житимеш у столиці, закінчиш академію, чоловік ти з головою — підеш по службі. І вислуга в тебе вже пристойна, то і зарплата не з найгірших буде. Ти зрозумій одне: на заставі у тебе — жодних перспектив, а тут… Ну, що скажеш?

— Та я не проти, — видавив з себе тепер вже точно ошелешений Петренко. — Та де ж я житиму в Києві?

— А от цим не переймайся — це вже не твоя турбота, — завірив його Валерій Георгійович.

… Гостей Одвірченки не відпустили — залишили ночувати в себе:

— Куди ви оце глупої ночі? Завтра поснідаємо, я дам машину, заїдете до готелю по речі, а тоді вас відвезуть на вашу заставу, — вирішив господар. «Нічого собі», — здивувався Петро, прикинувши відстань від Києва до Ганська й від Ганська до застави. Про розмову з міністром він вирішив поки що Валентині нічого не говорити. А їй було й не до міністрів: когось їй нагадав той «польовий командир», але кого — силувалася зрозуміти, та образ не давався, незбагненно вислизав із її зазвичай чіпкої пам'яті.

…Після шоу Микола Шульженко дістався до свого Корчуватого, зварив на вечерю сосиски й ненароком глянув у вікно на дніпровську затоку, на острови. Стояло пізнє літо, таке густе й запашне, що в Колі щемом перехопило дихання. Він раптом гостро відчув, як скучив за Далеким Сходом, за Уссурі, за сопками, вкритими кедрами й трепетами, за рідною Переяславкою, за дітьми й навіть за сучкою Клавкою. Власне, не за нею, а за нормальним сімейним затишком, за тими часами, коли в нього було все, як у людей.

Самотність, до якої він, здавалося, звик аж до того, що й не помічав, раптом нагадала про себе, навалившись такою вагою прожитого, такою тугою, що терпіти стало несила.