Польовий командир

Так от: рідний дітоненависницький уряд залишився за кордоном, а в Зеленому Клині такі обмеження не діяли, і, що найдивніше, історична батьківщина дуже поблажливо дивилася на традиційно високий природній приріст своєї діаспори. І лівони старалися щодуху: семеро так семеро, земля тут багата, всіх прогодує!

Чисельність зазвичай породжує впевненість. Якщо разом нас багато, можна й на Майдан вийти чи на штурм Зимового, а тому — нас не подолати! Лівони на Майдан не пішли й палаців штурмувати не стали, вони розселялися й розширювали свій бізнес, змінюючи перші кумедні російськомовні вивіски штибу «Товаров для покушать» та «Душевний одєжда із Пєкін» на двомовні, а в селищах, де їх було не менше половини, — на суто ієрогліфічні.

Не можна сказати, що Миколі Шульженку те все подобалося. Але, перейшовши з потяга техніком у депо, він швидко второпав, що заробити тут — і думати не гадай, отож кинув те дурне діло та прилаштувався механіком на кооперативну лісопильню й мантулив там, як татусь Карло. Щоправда, дошка та брус добре продавалися по різних закордонах, то й зарплатня була дуже пристойною. До речі, інколи Микола замислювався: чи не ту само деревину повертає Велика Східна країна до його Батьківщини у вигляді дорогих модних меблів? Та, зрештою, робіть ліжка й шафи самі, хто не дає?

Розділ 6. Як приходить весна

(Україна, більше ніж за рік до основних подій)

Весна того року запам’яталася холодним березнем і невідворотним стрімким своїм приходом на початку квітня: одного ранку лід на Дніпрі став сірим і пористим, як підмоклий рафінад, з дахів весело закрапало, а горобці здійняли невгамовний гамір та рейвах. На Київ упала теплінь, двірники почали викидати сніг, що його всю зиму відгортали з проїздів на край тротуарів затяті шляховики, назад на дорогу, в очах у киянок з’явився загадковий блиск і заграли такі бісики, що сумнівів не залишилося — це направду весна.

Розморені до знемоги й нестями депутати мляво голосували за другорядні законопроекти, неохоче блокували трибуну, спроквола нападали на голову Верховної Ради, звично інкримінуючи йому всю сукупність смертних гріхів: зраду національних інтересів, порушення дев’яти заповідей, Конституції України, Женевських та Ґааґських конвенцій, Статуту ООН, Декларації прав людини, Кіотського протоколу, регламенту поточної сесії, правил дорожнього руху й норм чинного правопису. Головний парламентар ліниво огризався. Під скляною банею носилися не матеріалізовані ще в голосні та приголосні лоскотні манливі слова: Майорка, Мальдиви, Кариби, Канари та, хоч як дивно, — Бермуди. Звісно, у колишні часи за такої погоди в сесійній залі зібралося би не більше третини депутатського корпусу — тих невдах, кому за фракційною чергою випало скніти в кріслах з пачками карток однопартійців у кишенях — а раптом голосування?

Але торік чинний спікер, стомившись закликати колег не прогулювати засідання, під час чергових парламентських канікул тишком-нишком замінив улюблену систему електронного голосування «Рада — 12» надсучасною «Радою-Люкс». Фокус новинки полягав у тому, що тепер картки взагалі не використовувалися: підносьте великого пальця до мініатюрного сканера на панелі й тисніть собі кнопки: хоч «за», хоч «проти» а то й «утримуюсь». А комп’ютер моментально врахує ваш голос, але — саме ваш, бо відбиток вашого неповторного депутатського пальця назавжди занесений до його непідкупної пам’яті, як і депутата Тютька, у котрого — свій унікальний палець і за котрого раніше ви так ловко голосували його карткою. От і має тепер Тютько сидіти поряд із вами — а раптом доленосне голосування? — бо наразі ви йому — не помічник, це з повними кишенями карток своїх друзів прийти на роботу можна, а от з пучком пальців…

Цієї підступності, гіршої не те що за порушення конвенцій, а навіть за Перл-Харбор, депутати — ані свої, ані чужі — спікерові не вибачили, і тихо його ненавиділи, незважаючи на млосну весну.

У ті ж дні разом із першими несміливими струмками потекли й непевні звістки про якісь заворушення в Східній Неньці: десь заблокували колію електрички, вимагаючи зміни державної мови, в якомусь застумі обілляли білилом погруддя свого ж земляка поета Микити Чорнявого, а ще бозна-де вночі селищну раду розфарбували під офіційний триколор Дружньої Держави. Правоохоронні органи хутко відрапортували про розкриття цих тяжких злочинів й арешт організаторів, Генпрокуратура відкрила кримінальні справи — і на тому київські можновладці заспокоїлися.

Тоді ж Петренка відправили до обласного центру по «молоде поповнення». Нормальний мужчина, якщо він, звісно, не страждає, як пілігрим-дромоман Коля Шульженко, на залежність від дороги, по відрядженнях їздить без охоти. Але якщо летом летить всюди, куди його командирує начальство, — це перша ознака: щось у нього в сім’ї негаразд, а найпевніше — недолюблений він, недоголублений своєю благовірною, і домашній затишок для нього — поняття абстрактно-фіґуральне.

Із бойовою валізою, що бачила й збори про тривозі, й відрядження, а ще — поїздки до дружини на село й навіть кримський вояж, старший прапорщик вирушив військовою тентованою вантажівкою на завдання, і вже за кілька годин із цікавістю розглядав із кабіни вулиці старовинного промислового центру, що протягом минулого століття примудрився сім разів поміняти назву [12].

Він одразу побачив групки пікетників, переважно спортивних молодиків, що стояли на перехресті вулиць Леніна й Радянської (хоч як дивно, але в Ганську такі назви досі в пошані). В руках хлопці тримали однакові плакати: «Верните мне язык!» Хоча, судячи з матюків, якими вони голосно — аж Петренко почув — перемовлялися, язики з їхніх ротів нікуди не поділися. Дивна то штука — матюки, принесені нам носіями «вєлікого і могучєго, правдівого і свобідного»! Дехто замінив ними нормальну лексику майже докорінно. Ото здивувався би Тургенєв, почувши таке: «Нє звєзді, звєздьониш, а то забуячу промєж глаз — звіздєц настанєт!» Цікаво, якими словами він написав би після того свій затасканий по хрестоматіях широковідомий вірш у прозі?

На обласному збірному пункті знайомий капітан сказав Петрові, що свіжої команди зараз немає і призовників путящих катма — сама полова: кілька вештаються таких, що їх не забажав жоден «покупець» за цілий тиждень, і якщо пан старший прапорщик поспішає, то може їх забирати.

— Нащо мені перебірки? — набурмосився Петренко. — У нас кордон, а не цацкі-пєцкі!

Знав він такі штуки, не новачок! Усі намагаються спекатися або хворих — незрозуміло, як таких взагалі призивають, — або шибайголів, для котрих тюрма давно шконки приготувала. Принаймні, сам він завжди прискіпливо переглядав справи кандидатів до свого прикордонного загону й відсіював тих, хто викликав бодай найменші сумніви. Потім уважно оглядав кожного хлопця, знов відсортовував підозрілих і, треба віддати йому належне, на відміну від інших «покупців», жодного «зальотчика» до загону не привіз. Траплялося, за найменшим сумнівом вже із кузова висаджував! Командування знало про Петренкову надзвичайну «чуйку», ставило його за взірець, та йому від того було ні холодно ні жарко — на зарплаті жодним чином ті похвали не відбивалися.

— Застава не богадільня! Там убогим не місце! — суворо додав він.

— Тоді чекай до завтра, — посміхнувся капітан. — Будуть ще люди, вибереш.

Прикордонник швиденько оформив утримання на добу для водія та сержанта, прилаштував машину на госпдворі, заніс капітанові пляшечку — за «натирку [13]» — і вирушив у тупик Біла Будка (є таке місце в Ганську) до свого старовинного приятеля Анатолія Павловича Пєстова.

…Досвідчений виробничник інженер Пєстов після розпаду Радянського Союзу та глибокого нокдауну вітчизняного ВПК, до якого відправив його той-таки розпад, досить довго бідував. Він хапався за будь-які роботи: торгував, менеджерствував, був дрібним клерком, робив лопати в кооперативі — аби тільки прогодувати родину. Це вдавалося не надто добре: дружина дорікала злиднями, а діти… Ні, вони слова злого не сказали батькові. Але саме тоді почали з’являтися в комерційних кіосках різні «Марси» — «Снікерси» — «Баунті» з їхньою райською насолодою, «Орбіти» й «Стімороли» з цукром і без, «Кола», желейні цукерки й безліч інших польсько-турецьких спокус. Малі розуміли скруту й жодного разу не попросили щось із того манливого розмаїття купити, та якими очима вони на те все дивилися! Ці мовчазні красномовні позирки краяли (та що там краяли — по живому рвали) Пєстову серце. Чоловічий гонор штовхав його межи лопатками: шукай джерела гідного існування для своєї сім’ї! До бізнесу покликання Анатолій Павлович не відчував: трішечки-бо постояв на речовому ринку, і тому чітко розумів, що в цій царині приречений на фіаско, а головні свої чесноти: неповторний, чарівний шарм, вміння довірливого спілкування, відкрите лице — не знав, як використати.