Польовий командир

— А дітей? — спитала Валентина.

— Дітей теж, — тяжко зітхнув Микола.

Вони трішечки помовчали, і Микола продовжив свою оповідь.

— Усю зиму та більшу частину весни ми успішно опиралися, вдало маневрували, робили засідки та рейди. А коли зійшов сніг, вони почали широкий наступ. Як ти не бийся, якщо у ворога п'ятикратна чисельна перевага, він тебе масою задавить. А тут ще сталася біда: у битві під Корфівським загинув наш головнокомандувач, полковник Гриценко; оттоді-то на його місце й призначили мене. Хоч ми щосили воювали, не зважаючи на величезні втрати, вони таки витіснили нас на південь майже до Спаська-Дальнього, і Зеленоклинська республіка зменшилася до кількох районів. Очевидно, у противника теж не було сили добити нас — вони наставили купу різних електронних штук, ну, таких, як ото були у вас на кордоні, уздовж всієї лінії фронту, залишили частини прикриття, а основні війська відвели в тил.

Ми робили рейди на зайняту ними територію і навчилися обходити та обдурювати ці прилади.

А на початку липня з Владивостоцького укріпрайону через наші ще землі несподівано пішли війська Дружньої Держави і вдарили по лівонах. Другий удар вони здійснили з боку Сибіру, а по центру виступили здоровецький промосковський Хабаровський гарнізон і купа менших. У наших противників не було тилу — всюди суцільний фронт. А вояки вони, крім хошімінців, дуже посередні…

Ми чогось вирішили — настало полегшення, та незабаром спецслужби Дружньої Держави заарештували наш уряд, а залишки військ роззброїла дивізія морпехів.

Ну, а далі ви знаєте: Далекосхідну республіку лівонів було практично розгромлено, та тут втрутилася міжнародна спільнота, якою виявилася Велика Східна Країна та її сателіти, бойові дії припинили, незалежність «Лівонії» ліквідували, залишивши їй автономію в складі Дружньої Держави, верхівку їхньої партії та уряду засудили, а всіх решту — амністували, я думаю — поки що. Та і взагалі, на мою думку, нічого ще там не закінчилося: тих прибульців на Далекому Сході вже зараз у рази більше, і народжують вони, не так, як наші — в сім'ях по сім-вісім дітей…

Особисто мені надалі нічого хорошого не світило: я був депутатом парламенту, оголошеного тепер злочинним, створював Зеленоклинську Українську республіку, названу тепер самопроголошеною, очолював її Збройні Сили, а виявляється, були то незаконні озброєні формування… А що мене там тримало? Руїни сім'ї? І я не став чекати: зібрав усе необхідне й пішов у тайгу. Головне було — вийти з зони дії військ. Мені поталанило — за два місці — пішки, на попутках, на товарняках — я перетнув усю Дружню Державу й опинився на кордоні Неньки. А далі ви знаєте…

— Господи, — пожаліла «польового командира» Валентина. — Скільки ж ви пережили… А яка доля того, китайця?

— Не знаю, — знизав плечима він. — Під час одного з останніх рейдів за лінію фронту мені здалося, що я зустрів його під Лучегорськом. Я вистрілив — він упав. Але вбив чи поранив, і взагалі чи був це Ван Вонг — я не певний. Вони всі для мене на один копил…

…Якщо чоловікові та жінці хочеться зустрітися знов, вони не забудуть обмінятися телефонами…

Розділ 24. Кого що турбує

Один мій приятель свого часу стверджував: «Коли я пересплю з іншою жінкою, це буде перелюбом. А от якщо я скажу своїй дружині, яка віддала мені найліпші роки, молодість і красу, що знайшов іншу жінку та йду до неї, а ти, мовляв, як собі знаєш, — оце буде справжньою зрадою!»

Усю дорогу з міжнародного саміту Петро з важкою мукою думав про майбутню розмову з Валентиною і відчував себе зрадником. Але жити й далі з жінкою, котру розлюбив, і яка його — він тепер був переконаний в цьому — ніколи й не кохала, маючи іншу, найдорожчу, десь на стороні, він вважав підлістю ще більшою. От, справді, як сказати? Та й Валентині вже за тридцять —їй що тепер робити?

Ну, а я, я-то, маю право на щастя? Мабуть, що маю: скільки років прожив у нелюбах — за що?

Але весь цей час вони були разом… І дорікнути їй, за великим рахунком, він не мав чим…

Він повернув ключа й з важким серцем зайшов до своєї квартири. Не вішаку у вітальні — жодної її речі, а під ним — ніякого її взуття. У шафі на її поличках — порожньо. Її ніде нема. І кухня якось по-сирітському не пахне смачною вечерею… А на холодильнику, магнітом причеплена, — записка. Пробіг очима — одразу й не збагнув. Мав перечитати: «Петре! Я зустріла іншого мужчину, і тому жити з тобою більше не стану. Усе, що стосується розлучення, я зроблю сама, тобі треба тільки в РАГС прийти. Дітей у нас немає, отже все відбудеться без проблем. На жилплощу я не претендую. Не ображайся, що я пішла, коли ти у від'їзді: мені так простіше обрубати все раз і назавжди. Я знаю, що тобі зараз важко. Прости.»

— І ніфіга не важко, — вголос сказав Петро. — Звісно, неприємно, не очікував від неї… Та, зрештою, обійшлося без розбірок… Баба з возу… А що у нас… гм… у мене в холодильнику?

З Галиною він вирішив обговорити нову ситуацію завтра.

…Дружина накинулася на міністра так, буцімто він був хоч у чомусь винним:

— Ну, і що тепер буде? Валентина — моя єдина подруга, і я не збираюся від неї відмовлятися через те, що вона з твоїм дорогеньким Петрусиком розлучилася! А він теж — не довго переймався! Знайшов собі пані майора!

— Та хто тобі каже відмовлятися? — здивувався Валерій Георгійович. — Просто слідкуй, щоб запрошувати їх до нас нарізно: або Петра з Галиною, або Валентину з цим… як його… — він зробив кілька невизначених жестів та згадав, — польовим командиром.

Та Валентина найближчим часом до Одвірченків і не збиралася: цими вже вихідними вона везла Миколу Шульженка до батьків на село, і найбільше її зараз турбувало — чи стане батько звати Миколу, як колись художника та прикордонника, той та він, чи таки як другого свого зятя, відомого на весь Київ бухгалтера Валерія Володимировича Соєва — синочком.

м. Київ