Вiнценоснi розпутницi

Але Петро Калнишевський і запорозький козацький архімандрит Володимир розраяли, мотивуючи тим, що і у «москалів» — царських солдат, і у козаків «одна кров християнська», тому її «грішно проливати». І, як відомо, жорстоко поплатилися за свою гуманність. У пісні «Світ великий…» йдеться про те, що царські «доблесні орли» увесь козацький «запас одбирали», генерали й офіцери пограбували церкву — «Та беруть срібло, та беруть злото, військової свічі», а також почесні військові регалії, всю артилерію і боєприпаси; загарбали вони і військовий архів, розігнали запорожців.

Взагалі, оцінка діяльності царських генералів, як і українських гетьманів та козацьких ватажків, не була в народних піснях та переказах однозначною: одних непомірно хвалили, інших всіляко ганьбили залежно від конкретних дій. Згодом А. Кашенко, як і Д. Яворнипький, на основі фольклорних документів з великим пієтетом розповідали про П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, кошового отамана І. Сірка.

Натомість про І. Виговського, І. Брюховецького, І. Самойловича, якого П. Дорошенко іменував «Сарданапалом», що «гетьманувати любив, а з пуховиків не вилазив», відгукувалися негативно; часто дорікали І. Мазепі й навіть П. Калнишевському за їх крутійство і вірнопідданість то Росії, то Польщі і Туреччині, а головне — за панське єство, користолюбство, загарбання козацьких земель, маєтків і скарбів, покріпачення українських селян, що було найстрашнішим. Про Мазепу, посилаючись на М. Костомарова, Кащенко занотував, що обрання його гетьманом було «непорядним» і не «вільними голосами», що Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як «добрий товариш», хіба що був дуже заможний і лукавий і, як згодом хвалився царю Петрові І, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голіцину 11 000 карбованців та інші подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу гетьманом, про що деякі історики умовчують. Здебільшого вороже ставилися запорожці і до І. Виговського та навіть ре завжди були вдоволені і діями П. Калнишевського, погрожували його вбити.

Як відомо, П. Калнишевському не допомогли ні покірність, ні царські медалі та ордени, ні хліб-сіль: з волі «матінки» Катерини II і за наказом Г. Потьомкіна його ув’язнили та кинули у підземелля злозвісного Соловецького монастиря, де він промучився тридцять років; там він і помер. На ноги настінні листи цариці повернути волю, козацькі землі та відновити Січ у її «прежніх границях», як про це твердиться в народній пісні, цариця відповіла:

Подібне вона говорила і запорозьким делегаціям, які з петиціями приходили до неї з «волами та кіньми», а назад поверталися пограбовані. До неї ішли в «червоних чоботях», а од неї босі-голі,— співалося в піснях «Наорали, ой да насіяли, та нікому жати», «Насіяли, наорали», «Ой з-за гори, з-за лиману…» Тому й зривався гіркий зойк:

Адже ще не так давно «вража баба», «гетьман Нечоса» та інші підлещувалися до них, посилаючи на вірну смерть з турецькими бусурманами. Занапастила «вража німка» не лише «славне військо запорозьке», а й всю Україну понад Дніпром аж до Чорного моря:

Коли козацька вольниця вщент була розгромлена і її військова сила вже не складала царизму небезпеки, тоді Катерина II заднім числом — 3 серпня 1775 р. — оповістила імперії маніфест, в якому з неприхованою радістю деспота «височайше» повідомляла про те, що «Сечь Запорожская вконец уже разрушенная с истреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков […] за оскорбление Нашего Императорского Величества чрез поступки и дерзновения, оказанные от сих козаков в неповиновения нашим высочайшим повелениям» (підкреслення моє. — В. М.). Серед усіх підлот Катерини II названий маніфест чи ненайхарактерніший документ ницості імперської «вражої баби».

Варто нагадати, що проект маніфесту готував генерал-прокурор Сенату князь О. Вяземський, за що й був «північною Мінервою» винагороджений 200 000 десятинами землі Запорожжя з обома Січами, розлогими площами степів, лиманів і лугів, а останній гетьман К. Розумовський за щось — 35 275 десятинами. Цариця з пожадливою щедрістю роздавала відібрані в Османській імяерії придніпровські, причорноморські і приазовські землі іншим своїм «бахурям», генералам, сановникам, чиновницько-бюрократичній братії: таємному радникові Г. Герсакову — З0 000 десятин, гетьманському нащадкові Л. Апостолу і графові Каменському — по 20 000 десятин, графові О. Безбородьку — додатково 12 000 десятин, поручикам Черткову — 15 570 і Озерову — 3 000 десятин, ба, навіть коханці-племінниці Г. Потьомкіна графині Браницькій — 21 614 десятин. До цього додамо: вельможні графи одхопили: Марков 40 000, Салтиков і Остерман — по 6 000 кріпацьких душ, статський радник В. Погтов — знамениту Решетилівку з 1 500 душами населення, О. Безбородько — сковородинське містечко Чорнухи на Полтавщині, а Д; Трощинський — м. Кагарлик на Київщині з 1700 душами та ще 20 000 десятин землі з «хохлами»…

Увесь цей страхітливий сибаритизм, повторюємо, робився з волі монархині-розпутниці!

Тому й посилалося з уст українського народу прокляття:

Вояж Катерини II на Україну та в Крим

На початку 1787 року Катерина II в розкішному восьмимісному фаетоні разом із молодим коханцем — «действительным камергером» Дмитрієвим-Мамоновим та в супроводі численної двірцевої знаті, деяких іноземних послів і прислуги здійснила тоді монарший вояж із Петербурга на Україну та в Крим, щоб власними очима подивитися на плоди своєї «діяльності». Величезний царський кортеж, незрівнянно численніший, ніж у Єлизавети з Розумовським, через Смоленськ, Новгород-Сіверсь-кий, Чернігів, Ніжин та інші міста й села попрямував до Києва, де цариця пробула майже три місяці. Коли в квітні скресла крига на Дніпрі, Катерина на «золотих» галерах попрямувала мимо Канева і Кременчука до ненависної і сплюндрованої нею Хортиці, а звідти знову цугом до Херсона й через Перекоп — у Крим.

За сумнівної вартості вірнопідданською традицією, яка культивувалася чи мусувалася аж до наших днів, придворні піїти з приводу мандрів захлиналися в славослів’ї. Один із них, якийсь Майков, у офіціозних віршах під велемовною назвою «Дифирамб по случаю отъезда Ея императорского величества Екатерины II в Херсон» високим «штилем» глаголив: