Шабля i стрiла

ББК 84.4 УКР П48

Серія «Література» заснована в 2001

році

Художник-оформлювач Л. Д. Киркач

Покальчук Ю. В.

П 48 Шабля і стріла / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. .— Харків: Фоліо, 2003. — 543

с. — (Література).

ІЗВИ 966-03-2161-9.

«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних

пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до

карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в

просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони

разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —

республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і

завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все

життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.

В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа

еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як

найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і

справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-

ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.

ББК 84.4 УКР

© Ю. В. Покальчук, 2003

© Л. Д. Киркач,

художнє оформлення, 2003

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2003

ШАБЛЯ І СТРІЛА

Роман

Пам'яті моєї матері Оксани Павлівни Тушкан та мого

дядька — письменника Георгія Павловича Тушкана

Захід це Захід, а Схід це Схід, й цим двом близнюкам

не зійтись, Допоки Небо

й Земля не встануть перед Богом

на милість чи гнів. Але й Сходу нема, і Заходу теж, і кордонів, і

звичаїв,

й слів, Коли двоє

сильних віч до віч стають,

хоч і з різних кінців землі. Р. Кіплінг Не посварившись, двоє

сильних не подружать.

Казахське прислів 'я

Знайти друга, за якого можна померти, — легко, а такого, щоб

за тебе помер, — важко.

Українське прислів 'я

— Га-га-га, — сміявся Юнус-хан, вишкіривши два ряди білих, аж блискучих зубів. — Цей кяфир дозволив собі замахнутися на

правовірних? Га-га-га! Повісити його завтра ж уранці! Га-га-га! —

Юнус-хан стенув плечима, вдарив нагайкою коня і разом із челяд

дю поскакав геть, не озираючись.

Напевне, знав Юнус-хан, що охоронці вже схопили дикого раба-кяфира, лепського майстра дерев'яних різьблень, якого пригрів Ісмаг-ага, старий

начальник тюрми-зіндану, і надав забагато волі. Раб знахабнів, дозволив

собі... Що ж він собі дозволив?

— Га-га-га!

Низький, гортанний сміх Юнус-хана лунав і далі.

Давно вже від'їхав правитель Ташкента зі свитою геть, та чимдалі

гостріше й гортанніше лунав той сміх у вухах раба, начебто обернувся

ташкентський емір на самого шайтана. Чари поймали тіло оросута від того

сміху, мороз йшов по шкірі Данилові, і, вже не тямлячи себе, він втратив

залишки самовладання, які в нього ще лишались, коли вперіщила його

нагайка Юнус-хана, бо він осмілився зиркнути так на хана, як колись на...

Як на самого заклятого ворога свого життя, бо тепер то було його, Данилове, останнє високе почуття.

Та одним помахом руки вказав аскерам Юнус-хан на юнку Зей-неб, і все.

Вона вже в еміровім палаці і буде там назавжди, стане ще однією дружиною в

гаремі старого, безжалісного Юнус-хана, може, народить йому й дітей, і з

плином часу все забудеться, все забудеться...

— Га-га-га! — Той сміх не припинявся, то була найгірша мара, глузування над його життям, над усім, що він спізнав, що набув і

що втратив, над усім, що любив, то була наруга, і вже жити не

хотілося, не відомстивши, все було байдуже, лише цей жахливий

сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він

схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої

тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...

Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати

останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на

безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.

Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє

тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-

що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати

той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а

лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.

— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим

розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з

глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?

Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки

несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й

полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.

Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих

два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті

довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий

голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.

— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей

сміх...

— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.

— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип

чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. — Які розбійники?

— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.