Покiйник «по-флотському»
Покiйник «по-флотському» читать книгу онлайн
Валерій і Наталя Лапікури — в недавньому минулому популярні журналісти-політологи телеканалу УТ-1 (програми «Акценти», «Югославія. Мертвий сезон» та ін.) дебютують у новому для них жанрі — детектив у стилі ретро. У ваших руках — перша книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава».
Інспектор Київського карного розшуку Олекса Сирота — не вигаданий персонаж. Офіцер з майже таким прізвищем, давній друг авторів, справді працював у столичній міліції в 70-ті роки тепер уже минулого століття. Це були часи, коли, за всіх гримас соціалістичного ладу, міліція, в усякому разі, краща її частина, чесно виконувала свій службовий обов'язок захисту простої людини від зазіхань злочинного світу. І не провина Олекси Сироти та його колег, що нині слово «мент» з напівжартівливого перетворилося в лайку.
Інспектор Сирота (точніше, його прототип) трагічно загинув наприкінці 70-х. Його друзі — Валерій і Наталя Лапікури — воскресили інспектора в своїх книгах.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Покійник «по-флотському»
Кавовий млинок
(необхідна передмова)
Кавовий млинок зі зламаною ручкою — ось і все, що перепало мені у спомин про Олексу Сироту. Решту його речей розтягли сусіди. Чому ніхто не накинув оком на цей витвір Єреванського заводу «Метиз» — дві причини. По-перше, культура мелення кави вручну обірвалась у Києві з остаточним встановленням радянської влади 1920-го року і надалі так і не відродилася. По-друге — зламана ручка. Мій друг Олекса Сирота, бувало, говорив:
— З вірменами ризиковано мати серйозну справу, бо щось та схалтурять. От візьмемо млинок: жорна гарні, а ручка — полова.
Млинок Сирота вициганив у когось із своїх знайомих. Вони через своє винятково гречкосійське походження мололи у ньому перець. «Село! І серце відпочине…» Але якраз отой присмак перцю згодом надавав Олексиній каві абсолютно неповторного смаку. Саме тому мій друг Сирота мужньо терпів тортури, які завдавав уламок ручки під час процесу мелення. Знайти щось милосердніше Олекса так і не спромігся. Що поробиш — у кожних часів свої дон-кіхоти і свої млини.
Ми познайомилися у високих коридорах колишньої Першої Київської класичної гімнази, нині — гуманітарного корпусу Національного університету на бульварі Шевченка. Мій філологічний факультет був, як і зараз, на третьому поверсі, а Олекса довбав класичну філософію на другому. «Троячка» з політекономії соціалізму, яку я одержав з третьої перездачі, за звичаями тих років назавжди перекрила мені шлях в омріяну науку. Я подався у другу найдревнішу професію — журналістику. Олекса Сирота, хоч і не конфліктував з марксистсько-ленінським вченням, однак зізнався якось, що залило воно йому сала за шкіру добряче. Замість аспірантури, куди його запрошували як відмінника навчання і члена парти виринув мій друг у лавах Київського карного розшуку Головного управління МВС УРСР по місту Києву. Як кажуть психологи, спрацював класичний «ефект Коті». «Ефект Коті» — назва феномену походить зі старого анекдоту про чоловіка, його дружину і її коханця. Оцей бахур, ледь не прилапаний на гарячому, встиг заховатися до шафи зі зразками парфумів славетної фірми «Коті» — чого вони були в квартирі коханки, то не головне. Суть у тому, що над ранок бідолаха вилетів із шафи з диким зойком: «Дайте швидше лайна понюхати!» Оце і є «ефект Коті».
Якщо хтось і досі не зрозумів, пояснюю. Найкращий спосіб позбутися згубного впливу на психіку п'ятирічного штудіювання теорій наукового комуністичного світогляду — це піти в менти. Або, як казали в часи нашої молодості, — в лягавку. Спровадиш у витверезник сотню-другу обриганих алкоголіків, збереш у мішок докупи дві — три «розтинанки», себто розітнуті злочинцями трупи; збагатиш свою пам'ять різноманітністю всіх матюків, які виробило людство, — зніме краще од баби-шептухи. В клінічних випадках, говорив Олекса Сирота, допомагає хороша ексгумація, бажано, в дощову погоду.
Олекса служив у карному розшуку в розпал епохи, яку називали «застоєм». Вона розпочиналась першим безкровним переворотом у Кремлі, а закінчувалась брудною кривавою війною в Афганістані. Семидесяті роки, брежнєвські часи…
Часи туалетного паперу, якого не було у продажу, бо він увесь йшов як «нехарчова добавка» у дешеву варену ковбасу, про яку і досі зі сльозою розчулення згадують ті, хто Леоніду Іллічу шнурки зав'язував. Часи, коли щороку дорожчала випивка, зникала закуска, зате вигадувались все нові й нові ордени. Часи, коли щовихідного було чиєсь професійне свято і День Радянської міліції посідав у табелі про ранги місце між Днем Радянської Армії і Міжнародним жіночим днем 8-го березня. Лягавим підфартило, бо сам зять Брежнєва служив у МВС, а його шеф Щолоков жив з генсеком у одному під'їзді на Кутузовському проспекті, 26.
Це були часи, коли міліцію, мов злочинців на етапі, контролювали дві установи: «відділи адмі-норганів» компартійного апарату і зловісне КДБ. Роль цуцика, який з гавкотом бігав навколо, була доручена Прокуратурі СРСР. І не дай Боже тобі, чесному чи дурному менту, схибити на крок ліворуч або праворуч. Конвой стріляв без попередження. І не мазав!
Це були часи, коли за політичні анекдоти давали до п'яти років таборів, а вести щоденники було ще небезпечніше. Київський журналіст Валерій Марченко загинув у в'язниці саме через нотатки, які і не збирався публікувати. Тому нормальні люди покладалися на пам'ять. Зараз, коли від описаних мною подій минуло двадцять п'ять, а то і всі тридцять років, дещо може видатись нереальним, надуманим чи прикрашеним. Не знаю… Можливої Я над цим не замислювався. Я брав до рук старий кавовий млинок зі зламаною ручкою і знову чув іронічні інтонацїі мого друга Олекси Сироти, який кривився, долаючи опір куцого шматка металу, і казав:
— Яку ти звариш каву, залежить од того, як ти змелеш зерна.
Покійник «по-флотському»
«Немає більшого паскудства, аніж кава, що збігла з джезви. Я вже не кажу про плиту, яку доводиться відмивати.»
«Ой, що там лежить за покойник?
Чи то сам генерал, чи полковник?
То не сам генерал, не полковник,
То старої баби Маньки полюбовник».
Розумієш, якби в житті трагічне і смішне були чітко поділені, то це було б уже не життя, а облдрамтеатр, де половина залу бореться зі сном, але заснути не може, бо надто голосно кричать актори на сцені. І занадто міцно хропе друга половина залу, яка звикла до крику вдома чи на роботі.
Від автора: Більшість текстів у моїй історіі написані від імені Олекси Сироти. І, якщо змога, саме так, як він мені все це розповідав. Свою роль я обмежу до коротких нотаток і необхідних пояснень, спричинених тим, що за багато років і змінилось чималенько — від державного устрою до звичок і назв вулиць.
Отже, декорація класична. Пізній вечір. Надворі сльота і вирішальний рік котроїсь із п'ятирічок. На кухні у мого друга — затишок. Олекса кривиться, бо меле каву, і розповідає свою історію.
Олекса Сирота:
Я про що конкретно? Дивись: приходжу якось зранку на роботу, а у відділі регіт — за два поверхи чути. Це при умові, що стіни у нас метрові, ще з царських часів, і двері подвійні. Заходжу — і ноги у мене приростають до підлоги. У кабінеті повно народу, мало не увесь розшук. Посередині кімнати на табуреті сидить чоловік років сорока і по очах його видно — він не тут. А мав би бути тут, бо навколо нього бігає жіночка, приблизно такого ж віку, і кричить:
— Старий цапидло! Щоб тобі повилазило! А будеш бачити! Будеш бачити!
І через слово гамселить його товстою текою якоїсь карної справи по голові. Тільки листочки розлітаються! А наші солдати правопорядку, замість припинити це неподобство, качаються від реготу по підлозі. Дехто вже й піну пускає в конвульсіях. Я тобі казав, що мені ноги відібрало? Отож! Бо тека, з якої листочки, як метелики, вилітають, то кримінальна справа, яку я вів півроку. Облазив усю Шулявку, двічі порвав штани у сутичках з тамтешніми собаками і один раз побився з неповнолітніми хуліганами, які чомусь вирішили, що я до їхніх дівчат клинці б'ю. Бо я був у цивільному, а вони пива перепили. Вчора з вечора я нарешті здав її Старому і от — маєш!
Зібрав я силу волі у кулак, кинувся на оту скажену, видер у неї рештки справи, саму її випхнув у коридор і підпер спиною двері. Вона, щоправда, ще хвилин зо п'ятнадцять бушувала з того боку, але столярка витримала. Тим часом мої колеги зі стадії істерики повернулися до нормального стану через етап нервової гикавки. Потерпілий чоловік, щоправда, так і залишився у ступорі аж до суду. Дали йому, забігаючи наперед, небагато і умовно. Бо судді із засідателями, коли прокурор звинувачення дочитав, довелося викликати «невідкладну». Пересміялись. А останньою краплею була реакція прокурора, який закінчив свою промову словами:
