Вiнценоснi розпутницi

Неодноразово царизм підтверджував привілеї і українській шляхті та генеральній старшині, зрівнявши їх із великоросійським дворянством. Українські дідичі-дворяни на середину XIX ст. прибрали до своїх рук 70 відсотків земель та майже 60 відсотків покріпачених селян. Із розшматуванням Австро-Угорською та Російською імперіями Польщі, загарбанням частини її земель чинність «Жалованої грамоти…» поступово поширювалась і на Правобережну Україну. Конфісковані землі в опозиційної шляхти, правителів католицької церкви та інші надавалися вельможам і генералам (І. Кречетников, М. Рєпнін, І. Ферзен, О. Безбородько, М. Кутузов), а також польським магнатам-перекинчикам (Потоцькі, Сангушики, Браницькі, Ржевуські), які перейшли на службу — до російського царизму. В кріпосну залежність там було законопачено близько 100 000 селянських душ.

Таке «агустійше» царювання Катерини II та всієї тогочасної системи також знайшло правдивий непідсолод-жений відгомін у фольклорі і творчості прогресивної літератури. Так, в анонімному антикріпосницькому російському творові XVIII ст. «Плач холопов» говорилося про тяжку долю покріпаченого селянства, висловлювалося обурення із сваволі царів і феодалів імперії. Вся влада віддана «тиранам-поміщикам» з метою просвіщати Росію, але вони так «просвіщають», що «холопи не сміють» і слова вимовити. Царські «грамоти» і укази надаються виключно на користь панству, яке обдирало народ і державу з потурання і при участі Катерини II.

Частина населення певний час сподівалася на «добру матінку-царицю», на її ліберальні базікання про справедливість і любов до підданих. Частково вірило в «добру царицю» й українське населення, а на Правобережній Україні ще й на визволення з-під польсько-шляхетського та австрійського гніту. Зокрема, під час Коліївщини ходила легенда про якусь «Золоту грамоту» Катерини II на підтримку гайдамацького руху. Серед народу бродили чутки, що цариця нібито мала намір звільнити все правобережне українське населення від польсько-шляхетського поневолення та що вона посилала повстанцям Коліївщини, за словами Т. Шевченка, «вози залізнії тарані», тобто освяченої зброї. Правда, поет їдко глузував з таких наївних вигадок й виразно натякав: «То щедрої гостинець пані, уміла що кому давать»!

Не повстанцям-гайдамакам, а польському королеві на підмогу послала цариця добре озброєні каральні загони регулярних військ, а гетьман К. Розумовський — півтора-тисячний загін козаків під командуванням полковника J1. Горленка. Вони разом із багатотисячною шляхтою жорстоко розправилися з учасниками повстання. Після придушення Коліївщини Канів, Богуславське, Кам’янське і Корсунське староства перейшли в особисту власність колишнього фаворита, польського короля Понятовського, а він їх подарував своєму небожу. Із розгромом гайдамаччини цариця приступила до знищення Запорозької Січі. Ілюзія і сподівання на розум «доброї цариці» швидко розвіялися, натомість все більше стали говорити про неї як про «голодну вовчицю». Найсконденсованіше ставлення українського народу до монархині висловлено в історичній пісні «Зібралися всі бурлаки»:

В інших варіантах цієї пісні царицю названо «вражою бабою», «вражою німкою», «вражою матір’ю», а за розпусту — «вражою сукою». Пісня не просила, а вимагала вернути народу «нашу Україну» з усіма колишніми вольностями і правами. Поряд з Катериною II та «крулем» Понятовським у народних піснях, зокрема в такій, як «Що настало тепер в світі, трудно спогадати», називаються польські магнати-кріпосники Потоцькі, Ржевуські, Пу-лавські, Браницькі та інші, які не лише сприяли розподілу й занепаду Польщі, а й немилосердно обдирали підданих на Правобережній Україні і всі разом «край загубили».

Велика кількість історичних віршів та. народних пісень («Ой Боже наш милостивий», «Світ великий, край далекий, та ніде прожити», «Ой з-за гори, з-за лиману», «Ой не жалуйте ви, славні запорожці», «Та ж славне було Запорожжя», «Чорна хмара наступає, дробен дощик з неба» та ін.) відтворює злодійське зруйнування Катериною II Запорозької Січі. Народнопісенні твори здебільшого відповідають фактичному перебігові та узагальненню сумних для України подій XVIII ст. Знавець народнопоетичної творчості П. Житецький наголошував на особливостях багатьох таких віршових творів і пісень, з яких виразно і ясно усвідомлювався той чи інший історичний момент народного життя, часто позначений і конкретною хронологічною датою. Особливо ж це стосувалося трагічного моменту в житті українського козацтва.

Вже говорилося, першим почав плюндрувати Запорозьку Січ Петро І після шведської навали. Скориставшись тим, що частина старшин і козацтва були на боці Мазепи, якого до 1709 р. підтримував і сам цар, він послав регулярні війська і зруйнував січові укріплення. Та була й інша, найголовніша для царизму, причина позбавитися Запорозької Січі — цього незгасного вогнища антифеодальної боротьби у Російській імперії. В одній царській грамоті прямо говорилося, що непокірні запорожці є «бунтовщиками» й тому підлягають «гневу и достойны быть казни и разорения». З цими канібальськими мріями царизм ніколи не розлучався. На запитання Катерини II, чого хочуть запорожці, Потьомкін категорично заявив, що їх не можна вже більше «терпіти», бо вони «крепко расшатались» й, мовляв, ніякої вже користі «отечеству»(?) не приносять. Царизм розпорядився долею тих, які так багато приносили користі імперії, були надійним форпостом охорони її причорноморських кордонів, й це одразу знайшло відгук в одній із народних пісень.

Незабаром, у квітні місяці 1775 p., придворна рада за велінням Катерини II приймає таємне рішення знищити Запорозьку Січ військовою силою.

Про нечувану підлість цариці, сенаторів, генералів, інших «орлов»-чиновників сказано в одному історичному вірші, що став народною піснею: «Ой під городом Єлисаветом много фрлов ізліталось».

Варто зазначити, що від царських генералів, високопоставлених чиновників, «панів-сенаторів» не відставала й частина генеральної старшини. Вона також плела павутиння таємної зради і виношувала підлі плани, подумки міряючи запорозьку землю для привласнення. В одному із творів про це так говориться:

Імена царського генерала Текелія, як і «батька-отамана» Калнишевського та «святого отця» — козацького духівника в народній творчості згадуються досить часто, і не випадково. Передислоковуючися із Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова, перша армія генерала П. Текелія дійшла до кордонів Запорожжя. Тут генерал отримав наказ Катерини II підійти непомітно до Січі, зайняти^навколо неї укріплення і знищити її, що й було ретельно виконано на початку червня 1775 р. Служака-генерал недаремно старався, адже ще перед тим він отримав від Катерини II 3 160 десятин землі на Україні, а за зруйнування Січі додатково 2 565 десятин із поневоленими селянами і козаками. Під час цієї варварської акції козацтво висловлювало тверду позицію захиститися від царських військ, дати рішучу відсіч та «зняти з пліч» голову генералові. Вони просили Калнишевського: