Саботаж кохання

У автомобілі лежали величезні валізи і сиділо четверо осіб, серед яких і центр всесвіту.

Центр всесвіту мешкав у сорока метрах від мого будинку.

Центр всесвіту був італійкою за національністю і звався Еленою.

Елена стала центром всесвіту одразу, як тільки її ніжки ступили на вкриту бетоном землю Сань Лі Тхунь.

Її батьком був невисокий жвавий італієць. Мати ж, навпаки, була дебела індуска з республіки Сурінам і мала загрозливий погляд, як у бійців Sendero Luminoso [11].

Елені було шість років. Вона була чарівна, як янголятко з художньої листівки.

Вона мала величезні і нерухливі чорні очі, шкіру пісочного кольору.

Її чорне, як смола, волосся блищало так, неначе кожну волосину натирали окремо смолою і було таке довжелезне, що спадало по спині аж по самі крижі.

Від її чарівного носика запаморочився б сам Паскаль.

Її щічки мали такий овал! Але варто було лише глянути на її неперевершений ротик, щоб усвідомити якою вона була злюкою.

Її тіло було вінцем гармонії у всесвіті, пружне й водночас ніжне, гладеньке, як у немовляти, з неприродно чіткими контурами, так, неначе вона прагнула вирізнятися краще за інших на екрані всесвіту.

Описати Елену означало те саме, що перевести Псалтир до розряду інвентарної книги м'ясної крамниці.

Одного погляду було досить, щоб помітити, що кохати Елену — це таке ж нещастя, як Гревіс [12] для французької граматики. Освистана, але необхідна класика.

Того дня на ній була сукня з білою англійською вишивкою. Як у кіно. Я померла б від сорому, якби мені довелося одягти подібні лахи. Але Елена належала до іншої системи цінностей, і ця сукня перетворювала її на янгола у квітучому саду.

Вона вийшла з автомобіля, не помітивши мене.

Приблизно такої політики вона дотримувалась і протягом усього року, який ми мали провести разом.

На зразок тих містифікацій, які керують Китаєм, у цій країні діють і свої закони жанру.

Невеличкий урок граматики.

Правильно буде сказати: «Я навчилася читати в Болгарії», або «Ми зустрілися з Елалі у Бразилії». Проте помилковими будуть висловлювання: «У Китаї я навчилась читати», або «У Китаї я зустрілася з Елалі». Слід казати: «Читати я навчилася у Китаї», або «3 Елалі я зустрілась у Пекіні».

Не існує невиннішої речі, ніж синтаксис.

Цілком природно, що у даному разі цей галліцизм привносить щось дуже істотне.

Отже, не говорять: «Я висякалась у 1974 році» чи «Я зашнурувала черевики у Пекіні». Або ж, принаймні, слід додати слово «вперше». У іншому разі щось шкутильгає у цих висловлюваннях.

Отож і зовсім несподіваний висновок — якщо китайські оповідання справляють якийсь винятковий вплив, то це, насамперед, завдяки граматиці.

А коли синтаксис хоч трошки дотикається міфології, стиліст лишається вкрай задоволеним.

А коли ви задовольнили забаганки стиліста, то можна зважитися написати й таке: «Дух свободи я пізнала у Китаї».

Інтерпретувати цю скандальну фразу можна так: «Дух свободи я пізнала саме у жахливому Китаї за часів правління Банди Чотирьох».

Значенням такої абсурдної фрази буде: «Дух свободи я відкрила для себе саме у тюремному гетто Сань Лі Тхунь».

Єдиним вибаченням такого неприпустимого твердження є те, що воно справедливе.

У цьому Китаї кошмарів дорослі іноземного походження почувались очманілими. Те, що вони бачили, обурювало їх; те, чого вони не бачили, дратувало їх ще більше.

А для їхніх дітей — це було справжнє свято.

Вони не переймалися стражданнями китайського народу.

І те, що їх загнали у бетонне гетто разом з сотнями інших дітей, видавалося їм справжньою ідилією.

Для мене ж ще більше, ніж для інших, це було одкровенням свободи. Я щойно з Японії, де провела кілька довгих років. Дитячий садок пройшов у японській системі освіти, тобто в армійській муштрі. Гувернантки надто опікувалися мною вдома.

У Сань Лі Тхунь ніхто не стежив за дітьми. Нас було так багато, а простору так мало, що це здавалося зайвим. І на кшталт такого собі неписаного закону, не встигали батьки перебратися до Пекіна, як давали повну свободу дій своїм нащадкам. Щовечора, щоб не впасти у депресію, вони обоє кудись ішли, лишаючи нас напризволяще. З притаманною людям їхнього віку наївністю, гадали, що ми стомилися, що лягаємо о дев'ятій спати.

Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.

Адже для війни найкраща пора доби — ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча — на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але — о блаженство! — помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.

Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі — дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! — воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.

Подумаєш! Не виходити за межі гетто! Свобода не вимірювалася відведеними квадратними метрами. Свобода — це можливість, нарешті, бути самим собою. Більшого подарунка дітям, ніж забути про них на якийсь час, дорослі зробити не можуть.

Облишені китайською владою і батьківською опікою, єдиними особистостями на всю Китайську Народну Республіку були діти Сань Лі Тхунь. Це їх п'янило, наповнювало героїзмом і святою люттю.

Грати у щось інше, не у війну, означало б принизити власну гідність.

Саме цього Елена ніколи не хотіла розуміти.

Елена взагалі нічого не бажала розуміти.

З першого ж дня вона поводилася так, неначе вже все зрозуміла. До того ж, вона вміла бути переконливою. Мала власні переконання, але ніколи не прагнула їх доводити. Говорила мало, але зі зверхнім апломбом і вкрай безцеремонно.

— Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

— Ні! Війна — це чудо, — внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це — люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!

Окрім цього, друзі були для того, щоб поговорити й вислухати. їм розповідали малозначні історії, друзі реготали і натомість розповідали свої. А потім сідали разом за стіл.

Інколи друзі танцювали. То було жалюгідне видовище.

Одне слово, друзі — це порода людей, яких зустрічають, щоб у їхній компанії часом дозволити собі абсурдні та навіть гротескні вчинки. Або яких приймають тоді, коли займаються чимось цілком пристойним, але для цього вони потрібні як п’яте колесо до воза.

Мати друзів — це ознака дегенерації.