Саботаж кохання

Після міжнародної конференції 1972 року один з інформаторів сповістив дорослим про війну, яка мала ось-ось початися.

Батьки зрозуміли, що войовниче напруження вже надто сильне, і вони не в змозі завадити неминучому конфлікту.

Проте нова війна з німцями могла б призвести до небажаних наслідків у стосунках наших дорослих з дорослими німців. У Пекіні країни не комуністичної орієнтації мусили згуртуватися.

Отож, свої умови делегація батьків виклала у такій формі: «Світовій війні — так! Її все одно не уникнути. Але жоден західний німець не сприйматиметься як ворог».

Цей пункт не хвилював нас аніскілечки. Східних німців, на щастя, було досить багато, отож, суперників не бракуватиме.

Але дорослі зажадали більшого — вони вимагали, щоб західних німців було введено до лав Союзної армії. На це ми зважитися не могли. Ми зголосилися не шматувати їх, але воювати пліч-о-пліч з ними видавалося нам вже зовсім неприродним. До речі, діти західних німців теж на це не зголосилися. За браком ворога бідолашні мусили дотримуватися нейтралітету. Вони несказанно нудьгували.

(За винятком кількох малолітніх зрадників, які перейшли на бік Східної Німеччини. Дивні збоченці, про яких так ніхто ніколи й не згадав.)

Отож, на думку дорослих, ситуацію було відрегульовано — дитячу війну можна було вважати війною проти комунізму. Я ж стверджую, що метою нашої війни було зовсім інше. На образ злюк нас надихали виключно німці. На підтвердження скажу, що ми ніколи не воювали з албанцями чи іншими болгарами, що проживали у гетто Сань Лі Тхунь. Ці незначні меншини завжди лишалися поза грою.

Стосовно росіян це питання ніколи не ставилось — вони теж мешкали у своїй окремій резервації. Інші країни Східної Європи проживали у гетто Вай Цяо Тха Лу. За винятком югославів — сприймати їх за ворога ми не мали жодних підстав — та румун, яких наші батьки змусили таки задіяти у грі. Мати румунських друзів тоді вважалося гарним тоном!

То був єдиний випадок втручання батьків у наше оголошення війни. Хочу наголосити, що це втручання здавалося нам надзвичайно штучним.

1974-го мені було сім років, і я була наймолодшою в армії Союзників. Найстаршому було тринадцять і він справляв на мене враження старигана. Стрижнем нашого бойового складу були французи, але найкраще був представлений африканський континент — до складу наших батальйонів увійшли камерунці, малійці, заїрці, марокканці, алжирці і т. і. Були й чилійці, італійці і ті славнозвісні румуни, яких ми терпіти не могли, бо їх нам нав'язали, та ще й тому, що вони скидалися на офіційну делегацію.

Бельгійців було лише троє: мій брат Андре, сестра Жульєтта і я. З дітей нашої національності більше не було нікого. У 1975 прибули дві витончені фламандочки, але вони були невиправні пацифістки: користі з них було як з козла молока.

Починаючи з 1972 року, в армії склалося міцне ядро з представників трьох нерозлучних як у дружбі, так і в бою, країн — французів, бельгійців і камерунців. Останні мали дивовижні імена та грубезні голосища і безупинно реготали. їх обожнювали всі. Французи здавалися нам ефектними — вони щиро благали нас розмовляти бельгійською, завдяки чому ми зубоскалили і часто згадували якогось незнайомця, чиє ім'я — Помпіду — неодмінно викликало у мене вибух сміху.

Італійці були або найкращими, або найгіршими вояками. Серед них було стільки ж боягузів, скільки й сміливців. І ще одна річ — героїзм цих сміливців був прямо пропорційно пов'язаний з перепадами їхнього настрою. Найвідважніші сьогодні могли завтра перетворитися на легкодухів. Серед них була така собі напів-італійка, напів-єгиптянка на ім'я Джихан: у свої дванадцять років вона мала зріст 170 сантиметрів і важила 65 кілограмів. Те, що вона перебувала у наших лавах, було для нас великим плюсом — вона сама-самісінька могла прогнати німецький патруль. А що то була за вистава, коли її постать роздавала тумаки! Проте від надто бурхливого росту у неї геть зіпсувався характер. У ті дні, коли Джихан набирала у зрості, її не можна було ні задіяти, ні відвідувати.

Заїрці воювали блискуче. Проблема полягала лише в тому, що вони воювали один з одним рівно стільки ж, скільки й з ворогом. А якщо ми втручалися у їхні міжусобні війни, перепадало й нам.

Війна дуже швидко набула значного розмаху, і виявилося, що наша армія ніяк не може обійтися без шпиталю.

На території гетто, поблизу цегельні, ми знайшли велетенський дерев'яний ящик, у якому щось було при переїзді. Вдесятьох ми цілком спокійно вміщалися у ньому стоячки.

Оцей ящик одностайно й обрали за військовий шпиталь.

Тепер нам бракувало лікарського персоналу. Мою сестру Жульєтту у її десять років визнали надто гарненькою і надто тендітною, щоб воювати на фронті. Її призначили сестрою-лікарем-хірургом-психіатром-ін-тендантом, і з усім цим вона пречудово справлялася. У швейцарських дипломатів — їх вважали здоровими, як бики — вона тирила стерильну марлю, антисептичні розчини, упаковки аспірину й вітаміну С. Останнім приписувала цілющі властивості проти страху.

Якось під час однієї широкомасштабної експедиції нашій армії вдалося взяти в облогу гараж однієї східнонімецької сім'ї. Гаражі були важливими стратегічними об'єктами, адже там дорослі тримали свою провізію. І тільки Бог знає, якими цінними ці припаси були у Пекіні, на ринках якого не торгували майже нічим, окрім свинини та капусти.

З цього німецького гаража ми підняли нагору повний ящик пакетиків сухого супового концентрату. Ящик конфіскували і заскладували у шпиталі. Але ще слід було знайти йому застосування. Це питання обговорювалось на симпозіумі, де дійшли висновку, що концентрат супу найкраще використовувати у сухому вигляді. Генерали таємно узгодили з медсестрою-лікарем, що цей порошок буде нашою військовою плацебо [4] і панацеєю як від фізичних, так і душевних ран. Хто ж розведе суп водою, постане перед військовим трибуналом.

Плацебо мала такий шалений успіх, що у шпиталі завжди було її повно. Симулянтам можна було вибачити

— Жульєтта перетворила свій диспансер на передпокої Едему. Вкладала «хворих» і «поранених» на застелені «Женьмінь жібао» матраци, лагідно і серйозно розпитувала про їхні недуги, співала їм колискові і причищала їх, всипаючи у роззявленого рота вміст пакетика супового концентрату. Хіба перебування у садах Аллаха могло бути приємнішим?

Генерали сумнівалися у істинній природі цих епідемій, проте не засуджували таку стратагему, яка, зрештою, видавалась їм прийнятною для морального духу військ і давала армії чималу кількість спонтанних волонтерів. Певна річ, нові рекрути жадали стати вояками, сподіваючись на поранення. Начальство ж не втрачало надію викувати з них мужніх бійців.

Потрапити до лав Союзників коштувало мені неабиякої настирливості. Вважалось, що я замала для цього. У гетто були діти мого віку, були навіть й молодші за мене, але у моїх однолітків ще не було військових амбіцій.

Я чітко окреслила свої чесноти — хоробрість, наполегливість, безмежна відданість і, насамперед, прудкість на коні.

Остання чеснота привернула увагу.

Генерали довго сперечалися. Врешті-решт, викликали мене. Тремтячи як осиковий листок, я постала перед їхні очі. Мені повідомили, що зважаючи на мій малий зріст і мою хуткість, мене призначають розвідницею.

— Більше того, оскільки ти ще зовсім дитя, ворог нічого й не запідозрить.

Обмеженість такого твердження не в змозі була спаплюжити того щастя, яке я відчула від подібного призначення.

Розвідниця! Я й мріяти не могла про щось краще, величніше й гідніше.

Це слово я здатна була осягнути у всій його глибині, у будь-якому значенні, скочити на нього, як на мустанга, повиснути на ньому, як на трапеції — воно неодмінно було прекрасне.

Розвідник — це той, від кого залежить, чи виживе ціла армія. Ціною власного життя він сам просувається по чужій території, щоб встановити небезпечні місця. Він може, за найменшою примхою випадковості, наступити на міну і розлетітися на тисячі дрібних шматочків. І його тіло — відтепер розрізнені фрагменти героїзму — повільно упаде на землю, описуючи у повітрі атомний гриб з плотського конфетті. А його близькі, бачачи з табору, як злітають у небо шматочки органів, скрикнуть: «Це розвідник!» І, піднявшись над землею, ці тисячі шматочків, залежно від їхньої історичної значущості, застигнуть на мить у повітрі, а потім приземляться з такою граціозністю, що навіть ворог оплакуватиме цю благородну жертву. Я мріяла померти такою смертю — цей феєрверк убезсмертнив би легенду про мене.