«Шоа» у Львовi

Екзальтована зачарованість Павла німцями сприймалася без заперечень, як належне. Галичани, які понад шість поколінь (150 років) перебували під владою австрійських німців, усе німецьке звикли цінувати якнайвище. Загально вважалося, що німці мають виняткові організаційні здібності, є дуже дисциплінованими, відзначаються сумлінністю і старанністю в роботі і завзяті у досягненні мети. Зрештою, такі погляди на німців існують донині.

— До цивільної людності, — вів далі Павло, — солдати ставляться коректно. Німці не люблять лише злодійства та чомусь сильно не терплять жидів.

І став Павло оповідати нам дивовижні речі. У неділю, в полудне, навмисне, коли публіка в Мостиськах якраз виходила з парафіяльної церкви та з костела, німці зігнали групу поважних, шанованих у містечку євреїв на Ринкову площу. Їм вручили мітли і на очах перехожих, на глум, змусили підмітати головну площу. Типовий німецький псевдожарт, породжений германською манією чистоти. Серед «підмітальників» були рабин Мостиськ, він же вчитель німецької мови, знаний адвокат, шанований жителями містечка лікар та декілька заможних купців, серед них -найбільший в районі торговець зерном (Павло називав прізвища). Їх присилували підмітати вулицю на єврейське свято, коли віруючим не дозволялося взагалі нічого робити, тільки молитися. Хто, на погляд німців, не виказував ретельності в роботі мітлою, того нещадно лупили дрючками. Особливо лютували солдати, одягнені в чорну форму, що на пілотках мають зображення черепа і схрещених костей.

— Солдати в чорній уніформі, — розповідав Павло, — вхопили прямо на вулиці кількох хуситів (хасидів), обрізали їм пейси, змусили їздити верхи один на одному і всіляко над ними знущалися. А насамкінець сильно побили. Взагалі вони так чомусь ненавидять жидів, що готові їх убивати, — зробив висновок Павло восени 1939 року.

Мій батько пережив Першу світову війну і добре знав порядки у німецькому та австрійському війську, де не було місця антисемітизму. Його страшенно здивувало, що законослухняні німецькі солдати, які славилися міцною військовою дисципліною, могли самовільно збиткуватися над мирним цивільним населенням, пригноблювати і мучити євреїв.

— Тут щось не так, — сказав він. — Без наказу зверху німецький солдат, знаю, нічого такого не зробить. Замішана тут, напевне, найвища влада, мабуть, сам Гітлер.

Про те, що Гітлер запеклий антисеміт, знали всі, але щоб армія німецька стала робити погроми цивільного люду, не могли зрозуміти. Адже армія традиційно вважалася аполітичною.

З часом у Львові дізналися, що за подібним зразком, як у Мостиськах, німці публічно глумилися над євреями на площах Судової Вишні, Дрогобича, Стрия, Самбора, Добромиля та інших галицьких містечок. Вже тоді виникало тривожне припущення, що ці показово-провокаційні акції здійснені німцями спеціально для заохочення місцевого населення до єврейських погромів.

9

Можна сміливо сказати, що Львів ні перед тим, ні після не зазнав такої галасливої, відверто безпардонної, цілеспрямованої, всеосяжної пропагандивної кампанії, як восени 1939 року. Советська влада тоді готувала пародійні «вибори» до винятково декоративних народних зборів, які мали заднім числом просити Москву і, звичайно, «батька» Сталіна особисто включити «визволену» Західну Україну до складу СССР. Щоденно з ранку до вечора на підприємствах, в установах, школах, на вулицях, у домоуправліннях, навіть у медичних закладах спеціальні агітаційні бригади організовували мітинги, читали лекції, доповіді, проводили пропагандивні бесіди. Літаки розкидали над вулицями міста агітаційні листівки. Колишній польський уряд і польське правління неодмінно звали «буржуазним», а польську державу — «панською». Дорадянську дійсність всебічно шельмували як часи гноблення, експлуатації та безпросвітної нужди. Натомість під небеса вихвалялося майбутнє «заможне, квітуче життя в СРСР». Про це кричали з ранку до вечора чорні гучномовці, почеплені на людних перехрестях міста. Явка на щоденні передвиборні мітинги була нібито вільною, але насправді — «непримусово-обов'язковою». І страх перед Сибіром гнав закручених у вирі подій людей на большевицькі агітаційні зборища. Звичайно, було також природне бажання якось пристосуватися до нового способу життя.

Львів'яни, як уже згадувалося, погано розуміли тоді російську мову. Називали її «какаючою». Коли виступав тією мовою військовий, слухачі ввічливо мовчали, але досить було цивільному почати говорити російською, як невдоволена аудиторія протестуючи гомоніла: «Не розуміємо! Говоріть з нами по-польськи або по-українськи!».

Сам мітинг ділився на дві частини: політичну і художню. У нудній політичній частині нескінченно повторювалися ті ж самі звертання і гасла у різних варіаціях. Починалося з засудження проклятого капіталістичного минулого під вигуки «Ганьба Пілсудському!», а завершувалося палким закликом «Хай живе батько Сталін!». Промовці в потрібних місцях першими починали плескати, змушуючи аудиторію їх наслідувати. В художній частині, крім професійних, нерідко брали участь і самодіяльні актори. Вокальні номери чергувалися з поетичною декламацією або, як це ще називали, художнім читанням. У репертуарі самодіяльних артистів незмінною популярністю користувалася «Давня казка» Лесі Українки. На кожному мітингу декламувалися уривки з цієї поеми. Акцент робився на таких «грізних» рядках:

Натяк був прозорий. Чекістський терор вже показав свої кігті і незабаром збирався ухопити місто за горлянку.

На закінчення мітингу головуючий, за усталеним ритуалом, звертався до публіки: «Чи є якісь запитання?». Одного разу я був свідком, коли не зовсім тверезий муляр з дев'ятого будинку нашої вулиці зголосився, що він має запитання, але не з місця, а з трибуни. Його люб'язно запросили туди. Він вибрався на трибуну і гучним голосом запитав:

— Скажіть, коли вас, нарешті, шляк трафить?

Своє запитання муляр висловив польською мовою. Головуючий, приїжджий східняк, не зрозумів цієї галицької ідіоми, що походить від німецького (ein) schlagen — вдарити, бігти, тут в розумінні «Коли ви щезнете?». На вимогу головуючого муляр знову повторив запитання під загальний регіт аудиторії. Хтось з президії тихо пояснив зміст фрази. Головуючий отямився і сповістив, що муляр сильно п'яний і швидко розпорядився, щоб міліціонери стягнули його з трибуни. Ніхто більше нещасного муляра не бачив.

В людних місцях Львова, на стінах високих будинків з'явилися величезні портрети Сталіна, Леніна та менші — інших комуністичних «вождів» — небожителів з Політбюро, серед яких, до речі, не було жодного українця чи поляка, але був український єврей Лазар Каганович. Усього вождів разом зі Сталіном було дев'ять: Андреєв, Ворошилов, Жданов, Калінін, Мікоян, Молотов, Хрущов. Скрізь порозвішували червоні транспаранти з серпом і молотом, зіркою та написами на зразок: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» або «Хай живе Сталінська Конституція!». Львів'яни призвичаїлися не звертати на них уваги. Але один із транспарантів постійно викликав у поляків дику лють. На ньому було написано: «Хай живе стародавній український Львів!».

Зміна влади в місті відчувається болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банковій сфері, у системі зв'язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. До пори, до часу зберігала свої посади лише польська «трудова інтелігенція». Але домінуючі позиції втримати надовго вона не змогла.