«Шоа» у Львовi

Описуючи прилюдні страти українців і поляків на вулицях і площах Львова, автор спогадів відзначає, що в списках страчених називалась одна з двох причин смертного вироку: переховування євреїв або належність до заборонених організацій (ОУН або польської АК), Автор не міфологізує українсько-єврейських стосунків ні в кращий, ні в гірший бік, а просто описує те, що бачив і знав — співжиття, українських і єврейських родин, співчуття українців жертвам геноциду, і, — в той же час, — випадки ганебної колаборації з нацистами людей різних національностей. Відзначено, що, на жаль, добровільні колаборанти і помічники виконавців геноциду були й серед українців, як і серед інших народів. Але Є. Наконечний підкреслює тенденційність авторів, що приписували саме українцям ініціативу знищення євреїв, при цьому звертає увагу на фальшування документів, цитування уривків з них у відриві від контексту. Так, Олександр Солженіцин у своїй антисемітській (?) книжці «Двести лет вместе» наводить з постанови Другого Великого Збору ОУН твердження, що Організація Українських Націоналістів «поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, усвідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог». Однак він заміняє трьома крапками найважливіше речення: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів». Спираючись на незаперечні факти, Є. Наконечний підкреслює; «приписування структурам ОУН організації у Львові єврейських погромів є зловмисною вигадкою українофобів з метою дискредитації української визвольної боротьби».

Відтворенню автором клімату подій сприяє те, що він не модернізує мови, а називає людей і речі так, як вони називалися свого часу. З одним лише винятком: слово «жид», яке до вересня 1939 р. було в Західній Україні єдино вживаним і не містило тоді в собі чогось образливого, замінено прийнятим у наш час визначенням «єврей». Справа в тому, що сучасне єврейське населення Західної України — це вихідці із земель колишньої Російської імперії, де ще з XIX ст. слово «жид» стало вважатись зневажливіш і замінялось (принаймні тими, хто не сприймав антисемітизму) на біблійне «єврей» (з давнього «гебрей»). У своїй недавній книжці «Украдене ім'я» Є. Наконечний підкреслює, що українці, які вважають неприйнятними нав'язувані їм колись визначення «русини», «малороси», «хохол» тощо, не повинні називати євреїв словом, яке для них є небажаним. Відзначимо однак, що неправомірною є заміна будь-якого слова в цитатах з документів.

Для Львова тотальне знищення євреїв (за неточними даними, з них окупацію пережило лише бл. 800 чоловік) було втратою етнічно-культурної спільноти, яка сформувалася ще за княжих часів, а пізніше впродовж віків становила приблизно третину населення міста. Серед них були ремісники й візники, крамарі й фінансисти, лікарі й адвокати, письменники, журналісти, митці, представники всіх інших професій. Євген Наконечний стверджує — на наш погляд, надто категорично — начебто суспільно-культурне життя львівських українців і євреїв рухалось по різних орбітах. Але і сам він наводить факти про зв'язки і взаємовпливи, згадує успішне блокування українських і єврейських партій на виборах до Крайового сейму і ради міста, спільну боротьбу українців і євреїв проти дискримінації меншин в університеті.

Євген Наконечний привернув увагу громадськості до дуже важливої теми. В Ізраїлі видано багато «книг-пам'ятників», присвячених окремим містам. Книга Є. Наконечного — перший і єдиний у своєму роді унікальний пам'ятник долі одного будинку, всіх його мешканців. На прикладі однієї кам'яниці вдалось показати долю єврейських співгромадян особливо яскраво, більш всебічно, а в чомусь і більш переконливо, ніж це можна було б зробити на матеріали цілого міста.

Заслугою Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника HAH України є публікація дуже потрібної, талановито написаної і правдивої книги, яка відразу ж стала бібліографічною рідкістю. Без сумніву, і друге видання не залежиться на книгарських полицях, не сумніваємося, що будуть подібні дальші перевидання. Бажано також, щоб з'явилися переклади німецькою й англійською мовами. Хочеться також сподіватися, що цінна книга Євгена Наконечного спонукає й інших очевидців поділитися спогадами про трагічне минуле.

Ярослав Ісаєвич,

академік HAH України,

директор інституту українознавства

ім. І. Крип'якевича НАН України