«Шоа» у Львовi

— Вимордують усіх без винятку. Німці — безжальні. Вони знищать і дітей.

— Америка до такого не допустить, — висловив хтось надію.

— Америка далеко, — відказала Іда, — поки схаменеться, буде по нас.

— Ось так усі пропадемо, і ніхто, ні хто на світі не дізнається про нашу загибель? — спитала тремтливим голосом середуща донька кравця Туська.

— Ні, чому не взнає? Дізнаються, — заперечила Іда Штарк і раптом вказала пальцем на мене.

— Він про це напише, і читатимуть це євреї до цілому світі, — З тими словами вона дістала з торбинки сріблясту авторучку і вручила її мені, додавши, — Затям, маєш про все докладно написати.

У воєнну завірюху срібляста ручка десь затратилася, але віщування Іди Штарк запало мені в душу. За першої нагоди, а нагода трапилася не раніше, як постала вистраждана, довгоочікувана незалежна Україна, я опублікував у першій безцензурній львівській газеті «Віче» спогади очевидця про Катастрофу львівських євреїв. Згодом єврейська газета «Шофар» передрукувала звідти сюжет про Асю Валах і довгий уривок «В окупованому Львові» про деякі обставини Катастрофи. Потім у трьох числах газети «Поступ» була опублікована моя розгорнута рецензія на книжку відомої єврейської дослідниці Жанни Ковби про Шоа в Західній Україні під назвою «Галичина в часи страху і печалі». Газетні публікації, зрозуміло, не могли бути розлогими — формат пресових шпальт цього не дозволяє. Треба зазначити, що я пишу спогади, а не історичне дослідження. Пропоную тепер повнішу версію спогадів про львівську Катастрофу, якою я її бачив і запам'ятав. Звичайно, мої спогади не читатимуть євреї по всьому світі, проте сподіваюся на певну категорію україномовних читачів, які цікавляться українсько-єврейськими відносинами загалом і під час Другої світової війни у Львові зокрема. Вони, маю надію, знайдуть у моїх нотатках якусь дещицю корисної інформації для себе.

3

Львівський магістрат з протипожежних міркувань не дозволяв нікому споруджувати на території міста дерев'яні будинки. Отож центральна частина старого міста забудована переважно три- або чотириповерховими кам'яницями. Наша Клепарівська вулиця аж до міського бровару теж була ще за австрійських часів забудована триповерховими кам'яницями.

З чотирнадцяти квартир нашого будинку лише три займали неєвреї. Подібні пропорції спостерігалися в сусідніх кварталах старої Краківської дільниці Львова. Ці північні квартали міста належали до району, найбільш заселеного євреями.

Загалом перед Другою світовою війною у Львові проживало 110 тисяч євреїв, або 32% від усього населення. Інакше кажучи, кожен третій львів'янин був євреєм. Часто на вулицях можна було зустріти ортодоксальних євреїв з довгими бородами, пейсами, одягнутих у чорні кафтани. Вони носили традиційні чорні круглі капелюхи або ярмулки. Краваток не одягали, мабуть, принципово, бо вони нагадують хрест. Поляків, для порівняння, налічувалося у передвоєнному Львові трохи більше половини — 131 тисяча (54%), а українців — усього 52 тисячі, тобто заледве 14% від загальної кількості жителів міста. До того ж українці були соціально і політично упослідженою частиною населення. Їх не допускали до жодних адміністративних посад, до престижних місць праці у всіх сферах діяльності, і рідко хто з них потрапляв на навчання у вищі навчальні заклади. А усього перед Другою світовою війною на українських землях проживало понад три мільйони осіб єврейського походження, що становило 20% світового єврейства (у 1887 р. — 30%). У світлі наведених цифр видаються нелогічними твердження, які стали, на жаль, хрестоматійними, про нібито «традиційну ненависть українців до євреїв». Скоріше можна говорити про традиційну толерантність. Скільки і що б не казали, але та земля, яку заселяють українці, чимось усе-таки приваблювала євреїв і не була для них якимсь пеклом. Саме тут зародився хасидизм, розквітла література на їдиші. Звідси вийшли основоположники сучасної єврейської історичної думки, відомі письменники, художники і вчені. Тут знаходяться численні пам'ятки єврейської релігійної культури, тут могили великих рабинів і мудреців, тут і донині, незважаючи на всі минулі трагедії, єврейська діаспора є п'ятою за чисельністю у світі. Навіть такий неприхильний до українців єврейський автор, як Еліяху Йонес змушений визнати, що нормальні взаємини з галичанами відтворено і в єврейському фольклорі, в народних піснях, на які, безумовно, вплинуло сусідство з українцями. Особливо це відчувається у хасидській творчості. Мотиви багатьох хасидських наспівів запозичені з українського фольклору.

Єврейські історики, які простежують Катастрофу свого народу в Галичині, розпочинають дослідження, як правило, з моменту вибуху світової війни. Такий підхід історично вмотивований, бо зумовлений тим очевидним фактом, що саме відтоді в Галичині розпочалося на організованому державою рівні масове переслідування і фізичне знищення «ворожих елементів» тоталітарними репресивними органами або інакше — державний терор, страшніший від усіх інших форм переслідувань. Отже, щоб збагнути співвідносну поставу львів'ян, зокрема і львівських євреїв, до чинних у період Шоа режимів, треба розпочинати розгляд трагічних історичних подій не з червня 1941 року, як це робили радянські «постгаланівці», а з вересня 1939 року, як це роблять єврейські історики.

4

Першого вересня 1939 року, замість, як належиться школяреві, піти до школи, я під несамовито нестерпне завивання фабричних сирен і вибухи бомб, від яких жахливо двигтіла земля, опинився у темному підвалі Цього дня розпочалася Друга світова війна, яка тривала довгих шість років і яка брутально перегорнула сторінку львівської історії, повністю змінивши устояну віками демографічну картину міста: майже кожен другий львів'янин загинув насильницькою смертю, а більшість тих, хто вцілів, змушена була покинути рідні оселі.

Якось відразу, з першої години війни, спантеличеними бурхливими воєнними подіями мешканцями нашого будинку взявся самохіть керувати Мойсей Блязер. Цей невисокий на зріст тридцятирічний власник дрібної мануфактурної крамнички мав вроджені задатки лідера — організатора. Він швидко став неформальним комендантом будинку. Налякані першими розривами бомб сусіди безладно, мов отара овець, збігалися до пивниці — бомбосховища. Під енергійним, впевненим керівництвом Блязера вдалося уникнути паніки, небезпечного в таких обставинах явища. Він визначив кожній сім'ї місце перебування у підвалі, чоловікам наказав як діяти на випадок зруйнування будинку або пожежі, вказавши кожному його конкретне завдання, і цей простий організаційний захід заспокою, втихомирив людей.

У поточній мові схвильованих війною львів'ян зазвучало тоді майже не вживане слово «алярм» (тривога). У перший день війни алярм тривав недовго. Але з кожним наступним днем тривалість алярмів збільшувалася. Зростали втрати цивільного населення від бомбардувань, про що постійно з острахом та перебільшенням говорилося. Невдовзі алярм зробився невідкличним — безперервним. Найлякливіші мешканці будинку майже цілодобово перебували у пивниці. Сюди притягли з дому розкладачки, а дехто збив собі з дощок вигідні нари. Жінки з дітьми сиділи в підземеллі майже невилазно, виходячи нагору лише в пильній потребі.

До початку Другої світової війни панувало загальне переконання, на щастя хибне, що у випадку більшого конфлікту воюючі сторони обов'язково застосовуватимуть хімічну зброю. Польське військо, на відміну від цивільного населення, мало найнеобхідніший протигазовий захист. У продажу для невійськовиків протигази з'явилися напередодні війни лише в обмеженій кількості й коштували дорого. (В нашому будинку такий цивільний протигаз мав тільки Блязер.) Цивільному населенню рекомендували рятуватися від отруйних газів за допомогою марлево-ватних пов'язок, насичених аміаком. Зберігалися пов'язки в щільних торбинках. У перші дні війни досить було комусь у нашому підвалі підозріло покрутити носом і гукнути жахливе слово «гази!», як люди хапалися за свої торбинки. Різкий запах аміаку підсилював переполох, Блязеру не без труднощів вдавалося вгамовувати збентеження доволі емоційних і темпераментних мешканців кам'яниці. Через декілька днів про отруйні гази якось зовсім забули, а пов'язки з аміаком викинули на смітник. Як не дивно, цивільне населення дуже швидко звикло до бомбардувань, обстрілів та інших небезпек, породжених війною, хоча, здавалось би, такий стан є нормою лише для військових. Одного пополудня, на рідкість спокійного й тихого, а було це в суботу, ми вибралися із бомбосховища до свого помешкання, щоб з'їсти теплої страви і, головне, викупатися. Через брак води в кранах справа з миттям затяглася. Воду треба було принести з вуличного артезіанського колодязя, який називали «помпою». Такі металеві «помпи» стояли майже на кожній вулиці, згодом, за совєтських часів, вони були бездумно зруйновані. Встановлена на Клепарівській вулиці ще за австрійських часів «помпа» навдивовиж уціліла і стоїть донині на своєму місці. Користуючись затримкою, я вислизнув за поріг подивитися на білий світ. На сходовій клітці мене перестрів сусід — торговець молочними продуктами на прізвище Мормурек. Цей завжди привітний, усміхнений літній єврей з великою сивою бородою відзначався ревною хасидською набожністю. Щоп'ятниці Мормурек виносив на подвір'я (він жив у тісній кімнатці) живу курку зі зв'язаними лапками. Тримав він птицю униз головою. Далі Мормурек у швидкому темпі і з широким розмахом крутив птицею доти, поки голова не червоніла, мов стигла вишня, від скупченої там крові. Аж тоді він різав курку. Казали, що у такий спосіб Мормурек дотримується іудейського ритуалу, який забороняє вживати в їжу кров.