Чортiв млин. Казки народiв свiту

Коли на третій день Абу-Нувас знову прийшов по горщика, сусід радо позичив його, та Абу-Нувас не повернув горщика. Тоді сусід прийшов по нього сам.

— Горщик твій помер, — сказав Абу-Нувас.

— Як, невже горщик може померти? — вигукнув сусід.

— А хіба він може народжувати? — запитав Абу-Нувас.

— Так, — відповів сусід.

— Так ось, усе, що народжується, вмирає, — сказав Абу-Нувас.

Сусід запитав у вчених людей, і вони підтвердили це. Так горщик і залишився в Абу-Нуваса.

III

Якось зарізав купець козла. І в той час, коли смажив його, прийшов бідняк і сів собі осторонь, щоб з’їсти свою скромну їжу, приправлену пахощами смаженого м’яса.

Вранці бідняк зустрів купця і сказав йому:

— Бвана, ти дуже допоміг мені вчора, я одержав таку смачну приправу — пахощі смаженого м’яса — і наївся.

— А! Ось чому моє смажене м’ясо було без запаху! — вигукнув купець.

І він пішов скаржитися Гаруну ар-Рашиду, і той наказав біднякові заплатити дванадцять рупій.

Бідняк пішов додому, гірко плачучи, тому що грошей у нього не було. Дорогою він зустрівся з Абу-Нувасом і розповів йому все. Абу-Нувас дістав дванадцять рупій, дав біднякові і сказав:

— Ці гроші ти віддаси купцеві, але не віддавай їх, поки я не прийду.

Вранці купець і бідняк прийшли до Гарун ар-Рашида.

— Я прийшов заплатити купцеві гроші, — сказав бідняк, — але ж я не їв м’яса, я лише вдихав пахощі.

У цей час прийшов Абу-Нувас, і йому розповіли, в чому річ.

— Де твої дванадцять рупій? — запитав у бідняка Абу-Нувас.

Абу-Нувас узяв гроші і підкликав купця, щоб віддати їх. Коли ж купець хотів узяти гроші, Абу-Нувас сказав:

—Зачекай!

Потім кинув гроші на підлогу і сказав:

— Ти чуєш, як дзвенять ці монети? Візьми цей дзвін собі. Адже бідняк не їв м’яса, а вживав один лише його запах.

Купець нічого не зміг сказати на це. Абу-Нувас же віддав гроші бідняку і той з радістю пішов додому.

_________________

ЗВІЗДАР

Турецька народна казка

Жили колись чоловік і жінка. Чоловік був людиною тихою, скромною, знав різні ремесла, працював невтомно, а жили вони так собі потрошку — і не в розкошах, і не бідували. Але час і турботи посріблили його волосся і бороду так, що в свої сорок років він мав вигляд зовсім старий.

Якось дружина його зібралася в лазню. Прийшла туди, а там незвичайна метушня. «Що воно таке?» — подумала жінка. Виявилось, що сюди от-от має приїхати митися дружина придворного звіздаря.

Хазяйка лазні розганяє тих, хто миється, в різні боки.

— Тут не можна, і там не можна, — каже вона.

І ось під музику й співи прибуває до лазні дружина придворного звіздаря з великим почтом жінок. Зрозуміло, що хазяйка лазні, сподіваючись одержати за це якомога більше грошей, не знає, куди і посадовити її, виявляє рідкісну шанобливість.

Дружина цього чоловіка була дуже усім цим ображена. Одначе вона таки помилася в лазні, а потім прийшла додому і заявила:

—Ось що, чоловічку: або станеш придворним звіздарем, або мене залиш.

— Змилуйся, жінко, — відповідає він, — я навіть і писати не вмію, куди там мені в придворні звіздарі. Були б у нас хліб і сіль.

А дружина знову своєї:

— Ні, чоловіче, як собі хочеш, а тільки щоб став придворним звіздарем, інакше я не буду жити з тобою.

Але ж вона була така гарна, що неборака не може від неї відмовитися, і починає шукати якийсь вихід. Він іде до кав’ярні, бере чашечку кави і поринає в роздуми. У цей час до нього підходить один із друзів.

— Послухай! Про що це ти так замислився? — запитує він, і той розповідає про свій клопіт.

А приятель цей був дружком хазяйки лазні.

— Ти не хвилюйся, я що-небудь вигадаю, — втішає він його і зразу ж рушає до своєї любки

Коли він розповів їй про все, вона і говорить:

— Нехай цей чоловік прийде такого-то дня до лазні, сяде навпроти, розкладе перед собою шкуру, а на ній — папір, перо, чорнильницю, а потім нехай починає креслити і писати, начебто він ворожбит. Ми його справу владнаємо.

Тільки-но вона це сказала, приятель пішов, щоб порадувати втішною звісткою того чоловіка. А неборака не те, що писати, не знає, як і перо тримати в руці. Та вже ж нічого робити, і він чинить так, як звеліла хазяйка лазні. Хоч би там як, а всі, хто заходить і виходить з лазні, вважають його за вчену людину — істинного ходжу.

Того дня знову приїжджає до лазні дружина придворного звіздаря. А служниця в лазні, як її раніше навчила хазяйка, під час миття викрала у неї дорогий перстень. Хазяйка бере перстень, закопує його в кутку, у сміття, а сама розповідає про це нашому ворожбиту.

Одне слово, дружина придворного звіздаря невдовзі помічає, що в неї зник перстень.

— Ах! — скрикує вона.

Усі присутні хвилюються, а хазяйка лазні спокійно зауважує:

— Ханум-ефенді, навпроти дверей до лазні сидить ходжа. Дамо йому поворожити — він дуже добре розгадує усілякі таємниці.

Не будемо довго просторікувати. Наш ворожбит пошкрябав на папері і повідомив:

—Ханум-ефенді, перстень у кутку, серед сміття.

Хазяйка вдає, що нічого не знає, наказує служницям шукати перстень серед сміття. Ну, звичайно ж, перстень знаходять! Ходжа одержує дорогі подарунки і радісний іде додому. Та дружина нічого не хоче, крім посади придворного звіздаря.

Минуло кілька днів, і раптом у палаці у султан-ханум зникає перстень. (А вкрала його одна з невільниць). Перстень шукають там і тут і не знаходять.

Саме того дня приходить до султанші дружина придворного звіздаря. Почувши, що у султанші зник перстень, вона каже:

— У мене теж одного разу пропав перстень, але ходжа одразу ж вказав, де він. Це дуже знаюча людина, накажіть його покликати. — І розповідає, де його можна знайти.

Султан одразу ж посилає до хазяйки лазні. А наш бідолаха так боявся своєї дружини, що увесь час просиджував тепер у лазні.

І раптом приходять люди султана і забирають його., Султанша наказує:

— Гей, ходжа, знайди-но мій перстень. Термін тобі — до ранку. Не знайдеш — голова твоя розпрощається з тілом!

І ходжу замкнули в окремій кімнаті.

Настала ніч. Невільниця, яка вкрала перстень, думає: «Оце вже я пропала!» І сон не йде до неї. «Будь-що-будь, піду до ходжі та й попрошу його допомогти», Тишком-нишком заходить вона до кімнати ходжі. А ходжа труситься від страху ще більше, ніж невільниця. «Який жах, чи не настав уже ранок?» — думає він. І в цей час невільниця падає до його ніг, цілує йому руки.

— Прости, о ходжа, перстень у мене. Якщо мене впіймають, це буде останній день мого життя. Жити мені чи ні — залежить від тебе, — благає вона його.

Ходжа думає собі: «Аллах і сьогодні послав мені удачу!» — а їй каже:

— Так-так, дитинко, на світі чого не буває! Ти не хвилюйся, ми щось та придумаємо. — Згодом, подумавши трохи, додає: — Слухай, голубко, дай проковтнути перстень гусакові, та тільки так, щоб ніхто не бачив і не знав, і зламай одну лапку йому. Йди, не бійся.

Дівчина виходить від нього і все робить так, як він звелів.

Тільки-но настав ранок, султан посилає по ходжу.

— О великий, цілу ніч я ворожив; кинув пісок і мені привиділися птиці. Накажи випустити в сад усіх, скільки їх є у тебе, курей, півнів, гусей, індиків та інше птаство, — каже ходжа.

Султан миттю наказав випустити усю птицю в сад.

Ось так вони — ходжа попереду, а султан і цілий гурт його людей позаду — виходять у сад; ходжа тримає в руці перо і весь час креслить і пише щось на папері. Помітивши гусака, що кульгає, вказує на нього: