Чортiв млин. Казки народiв свiту

ПРО ПОПА, ЯКИЙ ЗОВСІМ ОХЛЯВ

Угорська народна казка

Жив собі піп. Гладкий та товстий. І так він уже запанів, що вже й білий хліб йому не смакує. Не хоче піп білого хліба, — піду, каже, чорного хліба пошукаю.

От іде він, а назустріч йому двоє. Вони й питають його:

— Куди йдете, ваше святенництво?

— Іду чорного хліба шукати, — піп їм відказує. — Білий вже так набрид!

Перезирнулися ті двоє подорожніх, а один другому і каже тихенько:

— Витягни вуздечку з торбини і надінь її попові на голову.

Дістав той вуздечку з торбини і загнуздав попа. І зразу ж піп у коня перекинувся.

На той час проходив повз них бідняк. Зупинили його двоє подорожніх і питають, куди це він простує.

— Іду на ярмарок, коня купувати. Дітей у мене багато, а як їх нагодувати, не знаю. Та й хіба на мої гроші коня знайдеш?

Тоді двоє подорожніх і кажуть:

— Добре, візьми оцього коня, працюй на ньому рік. Та тільки гляди, його не можна годувати нічим, а тільки стружками з дерева. Ти це собі запам’ятай. А як рік мине, приведеш його сюди. А ми вже тут будемо.

Бідняк подякував подорожнім та й забрав коня.

Рівно через рік привів бідняк коня на те ж саме місце, де одержав його. А ті двоє подорожніх уже тут, звідки й не взялися. Питають:

— Ну, що ж ти на цьому коні заробив?

Бідняк відповідає:

— Ще на одного коня заробив!

Тоді подорожні й кажуть йому:

— Добре. Працюй на ньому і далі. Зароби собі ще що-небудь.

Заробив бідняк наступного року собі воза. Знову привів коня на те ж місце, де двоє подорожніх чекали, а ті залишили йому коня ще на рік.

— Зароби ще що-небудь, — сказали вони.

На третій рік заробив бідняк на тому коні збрую. І знову привів, як і обіцяв, до подорожніх. Той, хто надів попові вуздечку, сказав:

— Ну, а зараз відведи-но нашого коня до сусіднього села, та й постав його в попівську конюшню.

На той час попадя без попа зовсім збідніла. Не залишилося у неї нічого, крім поганенької корівчини.

Встала попадя, як і завжди, рано-раненько подоїти свою корівчину. Зайшла до конюшні та й бачить: стоїть чужий кінь, а навколо гній купами.

Узяла попадя вила в руки та й тицьнула ними того коня в бік.

Вийшла попадя з конюшні, а кінь став тертися головою об колоду. Довго терся — до тих пір, поки не скинув вуздечку. А як скинув, так виліз із кінської шкури і знову перетворився на попа.

Зайшов він до себе в хату, а жінка й каже йому:

— Де ж це ти був, чоловічку?

— Де був? — відповів піп. — Конем я три роки підряд воза возив. Поганий мені був білий хліб, так саму тільки стружку їв. Мало того, ще й ти мені вилами розуму додала.

Коли б не охляв піп, то й не знав би, який же хліб солодкий.

____________________

ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА

Українська народна казка

Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:

—Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, — і женитися не буду.

Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то її забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі — дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.

Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:

—Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати.

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Хоч би що вже мачуха робила, хоч як знущалась, хоч що дідові наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жаліє, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалієш. Ти б лучче, ніж мав би жаліти, та найняв би її де-небудь, то, може, що й було б з неї!

— Де я найму її? — каже дід.

—Так веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була.

Ото так докучила баба своєю гризотою дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.

Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка засукала рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Надибала криницю, а криничка їй і говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала — вона й пішла далі. Коли біжить такий поганий собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи, собака сказав: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.

Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмасти мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмастила; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі. Йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже: