Казки по телефону

Джанні Родарі

КАЗКИ ПО ТЕЛЕФОНУ

З італійської переклав Іван Дзюб.

Жив собі у Варезе чоловік на ім'я Б'янкі. Служив він комівояжером – торгував ліками – і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:

– Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.

Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев'ятій синьйор Б'янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б'янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б'янкі розмовляв по телефону. Воно й правда – казки були такі цікаві. От і ви послухайте!

Мисливець-невдаха

– Джузеппе, візьми-но рушницю та йди на лови, – якось уранці сказала одна жінка синові. – Завтра твоя сестра виходить заміж, буде весілля, й годилося б наварити поленти [1] із заячиною.

Джузеппе взяв рушницю й вирушив на лови. Іде він, іде, аж гульк – з-під живоплоту зайчиха. Вистрибнула й гайда в поле. Націлився Джузеппе, натиснув на гашетку.

Та рушниця вигукнула людським голосом «бах!» – і куля впала на землю.

Джузеппе підняв кулю і здивовано її оглянув. Потім пильно придивився до рушниці: наче рушниця як рушниця, така самісінька, як завжди, тільки й того, що, замість стрельнути, вона дзвінко, весело мовила «бах!». Джузеппе навіть у дуло заглянув. Може, там хтось заховався? Але ж ні, дуло було порожнісіньке.

«Мама з сестрою сподіваються заячини...» – згадав Джузеппе.

Аж гульк! Знову біжить зайчиха, – тепер уже в білій фаті та у вінку з апельсинового цвіту. Сором'язливо опустивши очі, вона минула хлопця й подріботіла далі.

– Чи ти ба, – сказав сам до себе Джузеппе, – зайчиха теж виходить заміж. Нічого не вдієш, братику, доведеться застрелити фазана.

Пішов Джузеппе лісом далі. Бачить, на стежці фазан походжає, так сміливо, наче в перший день ловів, коли фазани ще не знають, що таке рушниця. Джузеппе націлився, натиснув гашетку, та рушниця тільки вигукнула двічі «бах! бах!», геть-чисто як це роблять хлопчаки, стріляючи з дерев'яної рушниці. Куля впала на землю й налякала червоних мурашок, що кинулись шукати захисту під сосною.

– Ну гаразд, – сказав Джузеппе, вже трохи розсердившись. – Хай навіть я прийду з порожньою торбою, все одно мама зрадіє.

Фазан, що, почувши оте «бах! бах!», шугнув був у гущавину, тепер знову з'явився на стежці. За ним рядочком дріботіли пташенята, кумедні-прекумедні, а позаду трюхикала їхня мама, горда й задоволена, наче їй дали першу премію.

– Іч, яка рада! – буркнув Джузеппе. – Ти, очевидно, вже давно повінчалась. А кого ж я стрілятиму?

Джузеппе уважно перезарядив рушницю й озирнувся. Навкруги не було ні душі. Тільки дрізд сидів на гілочці та свистів, ніби промовляючи: застрель мене, застрель мене.

І Джузеппе вистрілив. Але рушниця тільки вигукнула «бам!», зовсім так, як це роблять хлопчаки, коли читають пригодницьку книжку. А потім наче хтось засміявся. Дрізд засвистав ще веселіше, ніби хотів сказати:

– І цілився, і стріляв, а сам облизня спіймав.

– Я цього сподівався, – мовив Джузеппе. – Мабуть, сьогодні рушниці застрайкували.

– Ну як, Джузеппе, добрі були лови? – запитала мама, коли Джузеппе вернувся додому.

– Авжеж, мамо. Впіймав я три добрих облизні. Тільки хтозна, чи смакуватимуть вони з полентою.

Палац із морозива

Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.

Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

– Хутчіш сюди! – гукав поліцай. – Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

– Дайте мені крісло! – благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. – Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.

Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:

– Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.

Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає

Раз у Гавірате жила собі молодиця, яка з ранку до вечора тільки те й робила, що рахувала, хто скільки разів чхнув, і розказувала про те своїм подругам.

– Аптекар чхнув аж сім разів, – розповідала молодиця.

– Та невже?

– Нехай мене лиха година поб'є, якщо брешу. Він чхав перед самісіньким обідом, за п'ять хвилин до дванадцятої.

Галу-балу – і нарешті добалакалися до того, що начебто аптекар доливає води в рицину.

– А священик чхнув аж чотирнадцять разів, – розповідала молодиця, зашарівшись від запалу.

– А ти, бува, не помилилася?

– Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.

– Ой лишенько, що ж воно буде?

Галу-балу – і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.

Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.

– Хоч би раз чхнув, – сказала молодиця. – Тут щось та є.

– Напевно є, – підтакнули подруги.

Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.

– Апчхи! – чхнула молодиця.

– Апчхи! Апчхи! – зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..

– Найбільше разів чхнула я, – заявила молодиця.

– Ні, ми більше, – заперечили подруги.

І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.

Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.

Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:

– Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.

Країна, в якій нема нічого гострого

Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.