Що не день, то субота

Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.

Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків [1].

Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.

На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:

Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.

До нього підійшов продавець і сказав:

— Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?

— Що-небудь із одягу, — сказав пан Пляшкер.

— Костюм? Куртку? Чи, може, штани? — запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.

— Власне кажучи... все треба, — трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.

— Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.

— Але ж я не для себе хочу купити одяг! — пояснив пан Пляшкер.

— Не для себе? — перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.

Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.

— Ось для кого! — відповів він.

Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.

— Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це — хлопчик чи дівчинка?

Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:

— Ти хлопчик чи дівчинка?

Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:

— Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!

— Припустимо, що хлопчик, — сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.

— Гаразд. Припустимо, що хлопчик, — погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. — Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, — хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!

Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.

Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.

— Як тут гарно, тату! — сказав він і від захвату аж очі закотив.

З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:

— Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир — найкращий для вас подарунок!

— Сир? А що це таке? — запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.

— Ти не знаєш, що таке сир? — здивувався у свою чергу продавець.

Суботик похитав головою.

— На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, — пояснив продавець.

— Кулі із сиру! — закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.

Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.

— Смачно! — вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.

Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.

— Це справжнісіньке злодійство! — закричав він. — Яке ти маєш право хапати сир?

— Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! — виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.

— Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, — сердито пояснив продавець.

— Ні, вона не казала “купити”! — наполягав Суботик.

— Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! — погрозив продавець панові Пляшкеру.

— Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! — заспокоїв продавця Пляшкер. — Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.

— Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, — сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. — Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас — завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!

— Хто король? — запитав Суботик.

— Клієнт! — пояснив продавець.

— А що таке “клієнт”? — далі питав Суботик.

— Клієнт — це кожен, хто в нас щось купує.

— Отже, і я — клієнт?

— Атож!

— Гей, тату, я король! — у захваті вигукнув Суботик. — Мені потрібна корона!

— Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, — сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.

Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.

Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:

— Ці речі одягають тільки на карнавал, — сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.

— Але ж дитині подобається цей убір! — вступився за Суботика пан Пляшкер.

— Хлопчикові потрібні пристойні речі, — заявив продавець. — Зараз ми доберемо для нього щось годяще.

Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.

— Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, — звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: — Ану, хлопче, надягай свій костюм!

Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.

— Ти що, не хочеш одягатися? — сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.

— До мене не можна так звертатися! — сказав Суботик.

— А як же?

— Короля називають “ваша величносте”, — гордо пояснив Суботик.

— Ану, хлопче, без пустощів! — розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.

— Може, ви все-таки називатимете його “ваша величносте”? — втрутився пан Пляшкер. — Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!

— Ви не жартуєте? — спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: — Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!

Суботик, і далі не рухаючись, відповів:

— А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.

— Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! — сердито сказав продавець. — Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!

Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.

— Цей костюм завеликий! — сказав пан Пляшкер.

— Так, здається, таки трохи вільний на нього, — довелось визнати продавцеві.

Він приніс ще один костюм — темно-синій, меншого розміру — і дав його Суботикові.

— Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, — сказав продавець. — Одягай!

— А як до мене треба звертатися? — запитав Суботик повчальним тоном.

Продавець аж кипів.

— Прошу одягти костюм, ваша величносте, — поправився він.

Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.