Що не день, то субота

— Яке нахабство! — засичала огрядна жінка й пішла геть.

Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.

Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.

Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа — рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.

А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт — зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні — як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.

Доспівавши свою пісеньку, дивне створіння й далі сиділо на тротуарі, нахабно поглядаючи на перехожих, що юрмилися довкола нього.

— Одне можна сказати напевне: це не звір, — мовив хтось із натовпу. — Звірі не вміють говорити.

— То, може, по-вашому, це дитина? — спитав інший чоловік.

— Ні, не дитина.

— То що ж це таке?

— А може, воно прибуло сюди з Марса? Може, це марсіанин?

— Казна-що! — втрутився в розмову суворий на вигляд пан. — Дана істота не з Марса. Можете мені повірити. Я на цих речах знаюся. Я старший учитель Злобер.

Почувши ці слова, “дана істота” пішла в танець. Притупуючи ногами, вона заспівала:

А потім дивне створіння всілося на тротуарі, склало руки на животі й знову почало нахабно розглядати натовп.

— Припини свої дурні співи! — обурився старший учитель.

Замість відповіді загадкове створіння показало йому довгого жовтого язика.

— Негайно скажи, як тебе звати! — наказав старший учитель.

Загадкове створіння засміялося й знову затанцювало, приспівуючи:

Старший учитель аж зблід від злості.

— Ось воно що! Отже, всі ми дурні! А ти, звісно, наймудріший у цілому світі! — вигукнув він. — А чого ж це, по-твоєму, ми такі дурні?

— Бо я знаю, хто ти, а ти не знаєш, хто я, — засміялось невідоме створіння. І знову завело:

— Невже ти гадаєш, що ми оце перебиратимемо всі імена, які тільки є на світі? — грізно спитав старший учитель. — Нам ніколи відгадувати загадки. Якщо не скажеш, хто ти такий, ми зараз викличемо поліцію!

— Поліцію? — здивувалося загадкове створіння. — Ви думаєте, що поліція знає, хто я?

— А ось я, здається, знаю! — вихопився пан Пляшкер. У голові його блискавкою промайнули події останнього тижня: у неділю — ніякого діла і сонце цілісінький день, понеділок був по неділі, у вівторок — Вівторакус і раки, у середу — середина тижня; у четвер — гроза і грім чотири рази, у п’ятницю — п’ятак догори орлом і вільний день, а сьогодні — субота... У суботу — Суботик! Ось воно що!

— Ти — Суботик! От хто ти такий!

Загадкове створіння вирячилося на пана Пляшкера й роззявило рота так, що, здавалося, могло б проковтнути цілого буханця.

— Як ви здогадалися? Звідки ви знаєте, що я Суботик? — розгублено запитало воно.

— Треба вміти логічно мислити, — відповів пан Пляшкер, неначе досвідчений детектив, і гордо роззирнувся.

І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Суботик швидко й спритно, неначе мавпеня, видряпався по ногах і животі пана Пляшкера, зручно всівся йому на руки й сказав:

— Відразу видно, що мій тато вміє логічно мислити. А от ви не вмієте! Ви всі дурні!

Він стромив до рота великого пальця і, смачно прицмокуючи, почав його смоктати.

— Треба було відразу сказати, що це ваша дитина! — злісно мовив старший учитель Злобер і пішов геть.

— Даруйте, але ж...— почав був пан Пляшкер.

— Оце вам нинішнє виховання, — сказала якась пані, — дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!

— Даруйте...— почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.

І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам — із Суботиком на руках.

— Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! — сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.

— Як це — чому? — перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. — Ви ж тепер мій тато!

— Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище — Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! — вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.

— Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.

— Взяти тебе до себе додому? — з жахом перепитав пан Пляшкер. Він подумав про пані Моркван. — Це неможливо! До того ж я не знаю, що Суботики їдять.

— Вони все їдять, тату, геть усе! — відповів Суботик і відразу ж заходився гризти піджак пана Пляшкера. Той не встиг і оком кліпнути, як Суботик відгриз увесь комір.

— Зараз же покинь гризти мій піджак! — злякано вигукнув пан Пляшкер.

— Мені смакує ця тканина, — сказав Суботик з повним ротом і потягся до капелюха пана Пляшкера.

— Не смій їсти мої речі! — підвищив голос пан Пляшкер, силкуючись урятувати капелюха.

— Ви наказуєте чи просите? — спитав Суботик, жуючи далі.

— Наказую! — суворо вигукнув пан Пляшкер.

— Ах, он як! — сказав Суботик і вмить проглинув капелюха. А тоді витяг із кишені пана Пляшкера носовичок і взявся за нього. — Яка смакота! — приказував він, закочуючи від утіхи очі.

— Ну гаразд! Я прошу тебе дати спокій моїм речам, — квапливо сказав пан Пляшкер і прикрив рукою краватку.

— Ви просите мене, татусю? — перепитав Суботик. Він негайно ж повернув панові Пляшкеру обгризений носовичок і виплюнув усе, що було в роті. — Якщо ви мене просите, я, звичайно, ніколи більше цього не робитиму.

— Що ж мені тепер діяти? — бідкався пан Пляшкер. — Де тебе подіти?

— Ходімо разом додому, — підказав Суботик. — Я втомився і хочу спати.

— Ні... Річ у тому, що...— почав був пан Пляшкер, збираючись виголосити довгу промову. Але, глянувши на Суботика, побачив, що той солодко спить у нього на руках.

Пан Пляшкер похитав головою, постояв якийсь час, вагаючись, а тоді повернувся й пішов до будинку пані Моркван. За кілька кроків від дверей він зупинився.

— Ми вже прийшли? — спитав Суботик, прокинувшись і звівшися на руках у пана Пляшкера.

— Добре, що ти прокинувся, — сказав пан Пляшкер. — Я все вже обміркував і бачу, що не можу взяти тебе до себе додому. Якщо пані Моркван побачить тебе, вона вижене нас обох.

— Подумаєш, бабця Шморкван! — сказав Суботик і висолопив язика. — А ви скажіть їй, що до вас у гості приїхав небіж.

— Вона зразу помітить, що ти не дитина, — відповів пан Пляшкер. — І до того ж ти голий.

— А ви купіть мені, в що вдягтися, — сказав Суботик.

Пан Пляшкер поглянув на годинника.