Що не день, то субота

— Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, — гордо пояснив Суботик.

— То, може, ти б допоміг мені? — запитав пан Пляшкер.

— Звичайно, тату!

Пан Пляшкер прочитав:

— Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.

— Чотириста сорок, — відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.

Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.

— Вам що, нічого робити, Пляшкере? — суворо запитав пан Обердубер.

— Нічого, пане Обердубере! — радісно відповів пан Пляшкер.

— А як ваші підрахунки?

— Я все підрахував.

— Не може бути! — вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. — Читайте, що у вас там вийшло!

Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.

— Неймовірно! — дивом дивувався пан Обердубер. — Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?

— Ні, не користувався, — заперечив пан Пляшкер. — Усе підраховано в думці.

Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...

— Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, — сказав пан Обердубер.

— А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, — сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. — Уже п’ята година!

— Цить! — злякано шепнув пан Пляшкер.

— П’ята година? — запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.

Годинник показував рівно п’яту годину.

Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.

За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:

— Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!

Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:

— Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.

— Втратив пам’ять? — злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.

Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.

— Пляшкере, що ви собі дозволяєте? — гримнув шеф.

— Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! — відповів пан Пляшкер.

Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?

Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.

Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.

— Диво та й годі, — пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.

— Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, — сказав він. — Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.

— Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.

— Якщо я кажу вам іти додому — значить, треба йти! Зрозуміло? — гримнув пан Обердубер.

— Воля ваша, — відповів пан Пляшкер і підвівся.

Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.

— Знову повернувся цей капосний папір! — прожебонів шеф. — І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?

— Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! — запевнив його пан Пляшкер.

— Але ж тут щось написано! — вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.

Пан Пляшкер нахилився над столом.

— Це ваш почерк, пане Обердубере! — сказав він. — Це тільки ви могли написати!

— Мій почерк? Так, справді! — здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:

Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:

— Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.

Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.

Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.

— Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!

— А що вам привиділося? — запитав пан Пляшкер.

— Таке, чого насправді не буває!

— Що ж саме? — допитувався пан Пляшкер.

Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:

— Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?

— Так, це справді жахливо, — підтвердив пан Пляшкер.

Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.

— Гарні ж у тебе витівки! — докірливо промовив пан Пляшкер.

— Дуже гарні! — весело поправив його Суботик. — Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!

— Не маю нічого проти! — весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.

— Тату, що ви можете сказати про мої вірші?

— Надто нахабні, задерикуваті.

— Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!

— Знову такий самий нахабний?

— Та ні! Зовсім не нахабний, — запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.

— Але ж не тільки тато! — заперечив пан Пляшкер.

— Звичайно, — погодився Суботик. — Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!

— Знову вірш?

— На сьогодні це вже останній!

І Суботик заспівав так само голосисто:

— Що правда, то правда, — погодився пан Пляшкер.

Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.

9 травня. СЕРЕДА

У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:

Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:

— Чому б тобі зразу не гукнути: “Ось тут я, в кімнаті!” Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.

— Я ненароком заспівав так голосно, — виправдовувався Суботик.