Що не день, то субота

— Ти й досі тут! — зітхнув він.

— Авжеж, татусю, — кивнув головою Суботик.

— Нащо ти так голосно співаєш? — докірливо запитав пан Пляшкер.

— Це я для вас колискову співаю, татуню! Ось послухайте:

— Сиди тихо і ні пари з губи, а то пані Моркван прийде та й вижене мене звідси!

— Не бійтеся, татуню. Не прийде і не вижене!

— Чому?

— Бо вона не зможе сюди зайти. Я замкнув двері. А ключ осьдечки.

— Зараз же віддай мені ключа! Коли я замикаю двері, вона дуже ображається і свариться, неначе... неначе...

— Неначе дощовий черв’як?.. — підказав Суботик.

— Зараз же віддай мені ключа! — наказав пан Пляшкер замість відповіді.

— Ну то беріть його, татуню! — засміявся Суботик і хутко видряпався на шафу. Умостившися там, він поклав ключ на п’ятачок свого хоботця.

Пан Пляшкер зірвався з ліжка, схопив ціпок і спробував зачепити ним Суботика знизу, щоб стягти його додолу. Але цієї миті пролунав стук у двері, і пані Моркван залементувала:

— Де це таке чувано? Неподобство! Що за ґвалт серед ночі? Якщо ви ще хоч раз пискнете, вам доведеться самому готувати собі обід, пане Фляшкере!

Тільки-но пан Пляшкер зібрався сказати щось у відповідь, як Суботик загорлав із шафи:

— Яка ж це ніч, пані Шморкван? Брехня! Погляньте — надворі сяє сонце!

Він так майстерно вдавав голос пана Пляшкера, що пані Моркван не помітила б різниці, навіть якби була в кімнаті.

Якусь мить за дверима було тихо. Мабуть, приголомшена господиня верталась до тями. А тоді вона зарепетувала:

— Ну, це вже занадто! Нечуване зухвальство! Ви, мабуть, п’яні, пане Фляшкере! — Вона почала смикати за ручку дверей, силкуючись удертися до кімнати.

— Сама п’яна! Сама п’яна! — заверещав Суботик і, радий та веселий, застрибав на шафі.

— Негайно відімкніть двері, а то я викличу поліцію! — зарепетувала господиня.

— Не можу...— відгукнувся пан Пляшкер і знову спробував стягти Суботика з шафи.

— ...і до того ж не розумію, пані Шморкван, чого це я маю їх відмикати, — доказав Суботик голосом пана Пляшкера.

— Як-то чого? Це — моя кімната! — гукнула за дверима господиня.

— А за що ж я тоді щомісяця плачу вам гроші, пані Шморкван? — проспівав Суботик.

— Це платня за квартиру! І не перекручуйте мого прізвища! Мене звати пані Моркван. Затямили?

— Якщо я плачу вам гроші, значить, я винаймаю помешкання, а коли я його винаймаю, то маю право й замикати, — заявив Суботик.

Пані Моркван, мабуть, не знала, що на це сказати. У всякому разі минув якийсь час, перше ніж вона здобулася на слово.

— Сьогодні ви залишитесь без обіду! — вигукнула вона. — Після всіх цих неподобств!..

— Ну що ви, пані Моркван! — почав пан Пляшкер. Він уже втратив надію впіймати Суботика.

Суботик відразу підхопив голосом пана Пляшкера:

— Ну що ви, пані Шморкван! Ну що ви, пані Шморгван!

— Пане Фляшкере, ви безсовісний нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Моркван! — загриміла знову господиня.

— Це ви безсовісна нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Пляшкер! — вигукнув Суботик у відповідь.

За дверима запала тиша. У пані Моркван, мабуть, перехопило дух.

Суботик зліз із шафи і пустився в танець, кружляючи по всій кімнаті й приспівуючи:

— Ви поплатитесь за ці глузи! — гримнула пані Моркван.

— Які глузи? — запитав Суботик.

— Ви проспівали:

Я все добре чула!

— А хіба ваше прізвище Морква? — запитав Суботик.

— Звичайно ж, ні!

— То яке вам діло до того, що я співаю? Адже я про моркву, що росте на городі, а не про вас! — сказав Суботик і знову заспівав:

Пані Моркван не знала, що й казати. Гучно тупаючи, вона пішла на кухню, грюкнувши дверима.

— Ну й завдали ж ми їй чосу, татуню! — гордо мовив Суботик і простяг панові Пляшкеру ключа.

— Завдали, завдали! — сердито передражнив його пан Пляшкер. — Ось побачиш, чим усе це скінчиться! Завтра вона напевне вижене мене!

— Якщо вона не вигнала вас сьогодні, то завтра й поготів не вижене! — безтурботно відповів Суботик і заходився гризти кошика на папери.

— Облиш мого кошика! — засичав пан Пляшкер. Він не наважувався лаятись уголос — боявся пані Моркван.

— О! Кошик, виявляється, з картону! — здивувався Суботик. — А картон мені дуже смакує!

І з’їв кошика з усім, що в ньому було. Потім, плямкаючи, почав оглядати стілець.

— Не смій їсти мого стільця! — наказав пан Пляшкер і хутенько сів на нього.

— А стілець із дерева! — визначив Суботик і почав обнюхувати ніжки. Але пан Пляшкер так поставив свої ноги, що Суботик, не міг підступитися до стільця. Тоді він виліз на стіл і заходився їсти квіти, що стояли у вазі.

— М-м-м, дуже смачний салат, — сказав він, наминаючи квіти на повен рот.

— Не смій нічого тут їсти! — вигукнув пан Пляшкер. Він був такий схвильований, що навіть забув стишити голос.

Але Суботик наче й не чув. Він запхнув вазу до рота й смачно захрумтів.

— Скло з водою, — приказував він, цмокаючи, — дуже смачна страва!

Потім Суботик підійшов до грубки і почав старанно обнюхувати її.

— Ти ба! Залізна грубка! — вигукнув він. — Залізо мені теж смакує!

Від захвату він аж очі закотив і погладив себе по животі.

— Прошу тебе, не чіпай нічого в моїй кімнаті! — поспіхом мовив пан Пляшкер, злякавшися, що Суботик з’їсть іще й грубку. На щастя, він вчасно згадав, що, розмовляючи із Суботиком, треба завжди вживати слово “прошу”.

Суботик відразу ж кинув обнюхувати грубку. Він навіть вийняв з рота уламок вази, який не встиг проковтнути, обережно поклав його на стіл, а сам сумирно й чемно вмостився на стільці.

— Ось таким ти мені більше подобаєшся, — похвалив його пан Пляшкер. — Але де ж тепер узяти нового кошика на папери?

— Завтра купимо, тату! Адже ми однаково підемо купувати для мене одяг. Мені так хочеться до універмагу!

І Суботик знову весело заспівав:

— Прошу тебе, замовкни! — почав благати пан Пляшкер. — Зараз сюди знову прийде пані Моркван і здійме крик!

— Невже ви й справді боїтеся її? — запитав Суботик.

— Вона весь час до мене присікується, — поскаржився пан Пляшкер. — Що не зроблю, вона все свариться. Часом так хочеться загнати її аж на шафу. І щоб вона не могла звідти злізти!

— На шафу? — засміявся Суботик. — Ви справді цього хочете, тату? Чудова думка! — Він застрибав по кімнаті, пирскаючи сміхом і повторюючи раз у раз: — Подумати лишень, на шафу! Треба ж таке вигадати!

Нарешті панові Пляшкеру це набридло.

— Суботику, прощу тебе, послухай! — сказав він суворо.

Суботик відразу ж кинув сміятися й поглянув на пана Пляшкера.