Що не день, то субота

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Що не день, то субота, Маар Пауль-- . Жанр: Детская проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Що не день, то субота
Название: Що не день, то субота
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 372
Читать онлайн

Що не день, то субота читать книгу онлайн

Що не день, то субота - читать бесплатно онлайн , автор Маар Пауль

Дорослий пан Пляшкер боїться геть усіх — свого шефа, господині будинку... Його треба терміново рятувати.

Зарадити зможе лише Суботик — руде створіння у водолазному костюмі, яке грає у футбол сирними кулями, залюбки з’їдає коміри і віконні ручки і здійснює найнеймовірніші бажання.

 

 

Пауль Маар пише та ілюструє. Він є автором книжок для дітей та юнацтва, кіносценарію, тексту дитячої опери і двох дитячих мюзиклів. Разом із панею Маар перекладає дитячі твори з англійської.

Перші три повісті про Суботика покладено в основу фільма, що виборов золоту медаль як кращий німецький фільм для дітей та юнацтва. Пауля Маара удостоєно нагороди за літературу для юнацтва (Німеччина), Австрійської державної премії, премії братів Грімм, премії Німецької академії за дитячу та юнацьку літературу.

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

— Дивно, що баба Шморгван досі не прибігла, — сказав Суботик. Стоячи на письмовому столі, він прикріплював до стіни рейку з гардинами.

Пан Пляшкер стояв на стільці й допомагав Суботикові. Він і далі був у зимовому пальті й тому добряче впрів.

— Мене це вже не дивує! — відповів він. — Якщо людина бачила у своїй власній кімнаті хурделицю, білого ведмедя, а потім пережила відлигу й повінь, то її вже ніщо не здивує.

— Ви нарешті повірили в мої цятки — ось що головне! — сказав Суботик. — Може, мені повиснути з вікна на вашому паску?

— А це для чого?

— Баба Шморгван сказала: вона вижене вас, якщо через десять хвилин я й далі буду в кімнаті. А ми її обдуримо. Коли вона прийде, ви скажете: “Він же висить за вікном!” Отже, якщо мене в кімнаті не буде, вона не зможе вас вигнати.

— Вона й так не зможе мене вигнати! Адже я маю Суботика з синіми цятками на обличчі!

— Що ви ще хочете утнути?

Пан Пляшкер засміявся й сказав:

— Я хочу, щоб пані Моркван завжди, коли їй захочеться мене вилаяти, казала протилежне тому, що вона думає!

Тим часом пані Моркван, оговтавшись нарешті від переляку, прочинила двері й визирнула з кухні. Білого ведмедя видно не було. Обгорнувши ганчіркою щітку, вона просунула її крізь прочинені двері в коридор і посовала туди-сюди. Нічого не сталося! Посміливішавши, пані Моркван вийшла в коридор. Через розчинені навстіж парадні двері вона побачила ведмедя, який сидів на купі снігу. Підкравшись до дверей, пані Моркван захрипнула їх і замкнула. А потім кинулась до кімнати пана Пляшкера. Шарпнула двері і з червоним від люті обличчям убігла в кімнату. Взявшись руками в боки, вона зарепетувала:

— Пане Пляшкере! Ви надзвичайно симпатична й приємна людина! Я не можу навіть уявити собі кращого квартиранта!

Пан Пляшкер і далі стояв на стільці. Він увічливо вклонився й відповів:

— Дякую вам, пані Моркван, за добрі слова! Ви дуже люб’язні!

— І я анітрішечки не проти того, що ви залізли в черевиках на мій чудовий стілець! Адже йому вже років тридцять п’ять, і давно вже пора змінити на ньому оббивку! — горлала пані Моркван далі.

— Ну, що ви, пані Моркван! Навіщо? Оббивка ще досить пристойна, — несміливо заперечив пан Пляшкер.

— Що... що це я кажу? — вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. — Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.

— Ну що ж! Я не заперечую! — радісно вигукнув пан Пляшкер. — На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!

— Що ви сказали? — вереснула пані Моркван. — Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.

— Ваша правда, — підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. — А що тепер нам робити з Робінзоном?

Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала:

— Знову Робінзон?.. А... Робінзон! Та це ж найслухняніша й найспокійніша дитина, яку я будь-коли бачила! Хай він ще поживе з нами! Мені так приємно буде снідати разом із ним! А якщо він залишиться з нами надовше, то ви, звичайно ж, платитимете за квартиру на двадцять марок менше. Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!

Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:

— Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!

— Ні, пані Моркван! — заперечив пан Пляшкер. — Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.

— Але ж я не те хотіла сказати!.. — Тут вона затнулася й похитала головою. — Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!

Вона кивнула головою і вийшла.

— Яка чемна пані! — сказав Суботик.

— Поки що надто ще галаслива, — зауважив пан Пляшкер. — От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює — цілісінький день сваритись.

— А ви чули, що вона про мене сказала? — запитав Суботик. — Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!

— От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, — зітхнув пан Пляшкер.

— Цитьте! — злякано вигукнув Суботик. — Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.

— Справді, — сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. — Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.

— Отакої! — вигукнув Суботик. — Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.

— Завтра думатимемо! — сказав пан Пляшкер. — А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.

— Завтра? — перепитав Суботик. — Завтра, тату, мене вже тут не буде!

— Не буде? Чому?

— Завтра субота!

— Ну то й що?

— А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.

— Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?

— Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.

— Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.

Суботик похитав головою:

— Ні, не можу.

Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.

— Що ви робите? — запитав Суботик.

— Думаю, що б його побажати собі, — відповів пан Пляшкер.

— Коли так, то я піду гуляти сам, — вирішив Суботик. — Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.

Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.

— Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,— вів далі Суботик.— Подумайте самі — адже зі словами “будь ласка” римується дуже мало слів. Хіба що “казка”. Хочете, розкажу вам казку?

— Ні, дякую, — усміхнувся пан Пляшкер. — Я сам умію розказувати собі казки.

— Ну, то як хочете, — сказав Суботик і виліз із вікна надвір.

Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.

Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:

— Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?

Що не день, то субота - i_043.png

Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:

— Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина — і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.

— Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! — спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.

Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?

Пан Пляшкер кивнув головою.

— А що саме?

— Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!

— Чудово! Дуже розумне бажання! — зрадів Суботик.

Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:

— Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название