Що не день, то субота

Його відразу ж оточили малюки. Вони залюбки пекли для нього пироги з піску і страшенно раділи, що ось нарешті з’явився хтось такий, кому вони смакували. Деякі діти й собі намагалися покуштувати свої пироги. Навколо Суботика збиралося дедалі більше дітей, і невдовзі він, прицмокуючи, сидів усередині чималого гурту малюків, що аж заходились від сміху.

Кілька матерів підійшло до дітей — дізнатися, чого це вони так весело гомонять.

— Фе! Ану покинь їсти пісок! — загукали вони й забрали в Суботика всі пироги.

— Чому? — запитав той. — Пісок дуже смачний!

— Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, — пояснили вони.

— Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!

Він нахилив голову і спитав у свого живота:

— Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?

І сам собі відповів тонесеньким голоском.

— Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.

— От бачте! — сказав Суботик. — Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.

Діти, що стояли довкола, засміялись.

— Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, — сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.

— Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, — наказала інша жінка.

Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.

Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.

Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.

— Чому ти коришся йому? — запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.

— А що ж мені робити? — знизавши плечима, запитала дівчинка. — Адже Губерт сильніший за мене.

Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:

— А що тобі тут не подобається?

— Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! — посміхнувся Суботик.

Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.

— Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! — розлютився Губерт.

— Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, — великодушно промовив Суботик.

— А може, тобі оцього треба? — вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.

Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.

— Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? — запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.

Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.

— Ні, — сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. — Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!

І випустив ногу.

Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.

Губерт, червоний як рак, підвівся.

— Ось зараз я тобі дещо покажу! — закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. — Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!

Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.

Діти у захваті закричали:

— Здорово! Класно!

Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.

— І оце все, що ти можеш? — спитався в нього Суботик.

Він теж виліз на дитячу гірку, ліг горілиць і з’їхав униз головою вперед. Але це ще не все! Опинившись знизу, він ступив кілька кроків навспак, а тоді розігнався і шугнув тією ж таки доріжкою долічерева вгору.

— Ну, що ти тепер скажеш? — запитав він Губерта, злазячи з драбини.

Усі діти заплескали в долоні куди дужче, ніж перед тим Губертові. Це була справжнісінька овація.

Овація Суботикові.

— Ось побачиш, що з тобою буде, як я покличу свого старшого брата! — погрозив Губерт.

— А де ж він тепер, той старший брат?

— У місті.

— Дуже добре! — зрадів Суботик. — Коли вже ти однаково підеш до міста, щоб привести свого брата, приведи, будь ласка, і моїх п’ятьох. Ти знайдеш їх у боксерському клубі. Вони саме готуються до чемпіонату Європи а боксу.

— Подумаєш, хвалько! Нап’яв на себе якогось несусвітного костюма і гне кирпу! — аж заходився Губерт від люті.

— Костюм цей називається водолазним, — м’яко поправив його Суботик. — Але звідки тобі теє знати?! Ти ж не полював на акул у Тихому океані.

— На акул?.. А це справді водолазний костюм?.. Ти був на Тихому океані? Розкажи нам!.. — одне з-перед одного загукали діти. Всі вони щільно обступили Суботика, і навіть у Губерта в очах спалахнули іскри зацікавлення.

— Я не хочу вам набридати нашими сімейними пригодами. Для вас це буде, мабуть, нецікаво.

— Ну що ти! Розповідай! З ким ти був на Тихому океані? — наполягали діти.

— Звичайно, з татом! Із ким же ще? — вигадав Суботик.

— А як його звати? Він що, капітан? І в нього такий самий кумедний ніс, як у тебе?

— Мого тата звати Пляшкер.

— Пляшкер! — засміялися діти. — Як смішно!

— Вам що, не подобається? — грізно запитав Суботик.

Сміх одразу ж ущух.

— Мій тато — штурман на величезному кораблі, — вів далі Суботик.

— А як звати капітана? — гуртом запитали діти.

— Капітана звати Обердубер. Він завжди кудись ховає якір, щоб злодії його не вкрали. Буває, що він не може його знайти, тож звільняє всіх матросів від роботи і вони роблять, що кому заманеться. А ще в нас на кораблі є куховарка. Її звати баба Моркван.

Суботик здивовано подивився на дітей:

— Чого ви не смієтеся з баби Моркван? От у неї справді смішне прізвище!

Діти засміялися й почали вмовляти Суботика:

— Розказуй, будь ласка, далі!..

Суботик підвів очі, неначе щось пригадуючи, відкашлявся й почав:

— Отже, пливемо ми якось на нашому кораблі в Тибетському океані...

— Ти казав, що плавав у Тихому океані! — перебила його одна з дівчаток.

— Вже й обмовитися не можна! — сказав Суботик. — Звичайно ж, я мав на увазі Спокійний, чи то пак, Тихий океан.

— А який він, той океан? — допитувалася дівчинка.

— Ну, а ти сама як гадаєш? — буркнув Суботик. — Звісно який! Угорі — небо, а знизу — вода...

Отож пливемо ми зі швидкістю вісімдесят вузлів за годину! Я лежу собі на палубі й смагну під пекучим сонцем. І раптом бачу: ліворуч від мене з води стримить величезний чотирикутний плавець... Чи, може, це було праворуч? — замислився Суботик. — Дайте-но мені подумати... Аби ж то не збрехати...

— Акули мають трикутні плавці, — зауважив маленький хлопчик серед загальної тиші.

— Невже? — здивувався Суботик. — А ти не перепиняй мене!.. То на чому я спинився?

— На чотирикутному плавцеві! — гуртом вигукнули діти.

— Так, на чотирикутному плавцеві! — повторив Суботик. — Я відразу ж кличу капітана: “Капітане, погляньте, яка дивовижна рибина! Що це? Акула? Ні! В неї-бо чотирикутний плавець!” Капітан перехилився через борт і зблід, як крейда. Він схопився за щоглу і прожебонів: “Усе! Кінець!.. Ми пропали!.. Ця акула — цар усіх акул. Це — людожер Злобер. Він проковтнув більше матросів, ніж навіть сам слон!”

— Слони не їдять матросів! — заперечила якась дівчинка.

— Саме це я й сказав капітанові! — притакнув Суботик.

— А чому в акули був чотирикутний плавець? — допитувався один із хлопчиків.